Етюд у багряних тонах. Знак чотирьох. Артур Конан ДойлЧитать онлайн книгу.
чи то звуки народжували той настрій, чи вони самі були породженням якихось химерних думок чи просто примх, цього я ніяк не міг визначити. І, ймовірно, я б протестував проти цих дратуючих «концертів», якби після них, ніби винагороджуючи мене за терпіння, він не програвав цілу низку моїх улюблених речей.
Першого тижня нас ніхто не відвідував, і я вже починав думати, що мій компаньйон так само самотній у цьому місті, як і я. Але незабаром я переконався, що в нього є безліч знайомих, причому з різних верств суспільства. Якось три чи навіть чотири рази за тиждень приходив невеличкий чоловічок із жовтувато-блідим щурячим лицем та колючими чорними очима. Його відрекомендували мені як містера Лестрейда. Одного ранку прийшла елегантно вбрана молода дівчина та просиділа в Голмса півгодини, а може, й більше. Того ж дня з’явився сивий, обшарпаний відвідувач, схожий на єврея-лахмітника, мені здалося, що він був дуже схвильований. Майже слідом за ним прийшла старенька в стоптаних черевиках. Якось із моїм співмешканцем довго балакав літній джентльмен із сивою чуприною, потім – вокзальний носій у вельветовій куртці. Щоразу, коли з’являвся хтось із цих незрозумілих відвідувачів, Шерлок Голмс просив дозволу зайняти вітальню, отож я йшов до себе в спальню.
– Доводиться використовувати цю кімнату для ділових зустрічей, – пояснив він якось, звично вибачаючись за створені незручності, – а ці люди – мої клієнти.
І знову в мене була причина задати йому пряме запитання, та через делікатність я не захотів насильно дізнаватися чужі таємниці.
Тоді мені здавалося, що в компаньйона є якісь вагомі причини приховувати свою професію, але незабаром він довів, що я не мав рації, заговоривши про це з власної волі.
Чотирнадцятого березня – я добре запам’ятав цю дату – я прокинувся раніше, ніж зазвичай, і застав Шерлока Голмса за сніданком. Наша домовласниця так звикла до того, що я підіймаюся пізно, що ще не встигла приготувати посуд та зварити мені кави. Образившись на все людство, я подзвонив і вельми зухвалим тоном повідомив, що чекаю на сніданок. Схопивши зі столу якийсь журнал, я вирішив погортати сторінки, щоб згаяти час, поки мій співмешканець мовчки хрустів грінками. Заголовок однієї зі статей був окреслений олівцем, і, цілком природно, я пробіг її очима.
Стаття називалася дещо претензійно – «Книга життя». Автор намагався довести, як багато може дізнатися людина, систематично та докладно спостерігаючи за всім, що відбувається перед її очима. На мій погляд, це була вражаюча суміш розумних і божевільних думок. Якщо в міркуваннях і була якась логіка й навіть переконливість, то висновки здалися мені зовсім уже надуманими й, як кажуть, висмоктаними з пальця. Автор стверджував, що за короткочасним виразом обличчя, за мимовільним рухом якогось м’яза або за поглядом можна вгадати найпотаємніші думки співрозмовника. Із його слів випливало, що людину, котра вміє спостерігати й аналізувати, обдурити просто неможливо. Її висновки будуть безпомилкові, як теореми Евкліда. І результати виявляться настільки вражаючими, що необізнані люди вважатимуть його мало не чаклуном, поки не збагнуть, який процес мислення