П’ятеро на острові скарбів. Энид БлайтонЧитать онлайн книгу.
глипнула на нього й не відповіла.
– Вибач, – поквапився перепросити Дік. – Я не хотів називати тебе Джорджиною. Я збирався сказати «Джорджа».
– Ну ж бо, Джорджо, розкажи нам, яким чином ти стала володаркою острова, – попросив Джуліан, узявши попідруч свою сердиту кузину.
Вона одразу відскочила від нього.
– Не роби так, – сказала вона. – Я ще не вирішила, чи хочу потоваришувати з вами.
– Гаразд, гаразд, – сказав Джуліан, у якого урвався терпець. – Хочеш ворогувати – нехай. Нам байдуже. Але нам дуже подобається твоя матуся, і ми не хочемо, щоб вона вирішила, ніби ми не бажаємо з тобою дружити.
– Вам подобається моя мама? – перепитала Джорджа, і її яскраво-блакитні очі полагіднішали. – Еге ж, вона мила? Ну, гаразд, я розповім вам, яким побитом острів Кирін став належати мені. Ходімо сядемо десь у куточку, де нас ніхто не почує.
Вони посідали у закутку піщаного пляжу. Джорджа подивилася на острівець у бухті.
– Отже, так, – почала вона. – Багато років тому родина моєї мами володіла майже усією землею тут. Потім вони збідніли, і їм довелося продати велику її частину. Але острівець вони продати не змогли, бо вважалося, що він ні для чого не придатний, тим більше що замок багато років стояв руїною.
– Не можу повірити, що ніхто не схотів придбати такий милий острівець! – сказав Дік. – Якби я мав гроші, без зволікань його купив би.
– Від володінь маминої родини лишилися тільки наш будинок Кирін-котедж, ферма неподалік та острів Кирін, – вела далі Джорджа. – Мама каже, що коли я виросту, він буде моїм. Та оскільки він їй і зараз не потрібний вона ніби вже віддала його мені. Він тепер мій. Це мій власний острів, і я нікому не дозволю висаджуватися на ньому без мого дозволу.
Троє дітей видивлялися на неї. Вони повірили кожному слову Джорджі, бо очевидно було, що дівчинка каже правду. Подумати тільки – мати власний острів! Тож, судячи з усього, їй дуже поталанило.
– Джорджино, тобто Джорджо! – вигукнув Дік. – Я справді думаю, що тобі пощастило. Острівець виглядає таким гарним. Сподіваюся, що ти подружишся з нами і незабаром відвезеш нас туди. Ти не уявляєш, як нам цього кортить!
– Що ж, може, й відвезу, – сказала Джорджа, задоволена враженням, яке справила на дітей. – Подивимося. Я досі нікого туди не возила, хоча деякі місцеві хлопці й дівчатка благали мене про це. Проте вони мені не подобаються, і я їх не возила туди.
Запала коротка мовчанка: діти дивилися на бухту, де віддалеки лежав острів. Настав відплив. Здавалося, туди можна добрести убрід. Дік спитав, чи можливо це.
– Ні, – відповіла Джорджа. – Я ж казала, що дістатися туди можна тільки човном. Відстань до острівця більша, ніж здається, і там дуже-дуже глибоко. Крім того, він оточений рифами, й треба точно знати, куди веслувати, бо можна на них наскочити. Узбережжя там небезпечне, й під водою опинилося кілька затонулих кораблів.
– Затонулих кораблів! – захоплено вигукнув Джуліан. Очі його спалахнули. – Отакої! Я ніколи не бачив старого корабля, що зазнав трощі. Там можна побачити такий корабель?
– Зараз