Бот. Максим КидрукЧитать онлайн книгу.
xlink:href="#n_4" type="note">[4] на півночі Чилі не так і багато місць, що несуть на собі відбиток цивілізації.
Джей-Ді Річардсон, сорокап’ятирічний кардіохірург з Окленда (Нова Зеландія), відсунув крісло в глиб салону, відкинув спинку і випростав натомлені ноги. Він пробув у Сан-Педро всі вихідні – роз’їжджав околицями. Статечний чилієць Флавіо встиг показати багато цікавого: Місячну долину, лагуну Чакса і лагуну Баррос-Неґрос, а ще Місканті – місце відпочинку рожевих фламінго.[5] Заклавши руки за голову, Річардсон подумав, що не проти залишитися в Сан-Педро. Хоча б на день. Якби міг, то й на тиждень. Якоїсь миті він навіть пожалкував, що в Каламі на нього чекає Френк.
Френк Ді’Анно, товариш Джей-Ді по коледжу, приперся в цю глушину неспроста. На відміну від Річардсона, який насолоджувався відпусткою, Ді’Анно відрядили в Каламу. Френк четвертий рік працював у австралійській компанії, що виробляє медичне обладнання. Він приїхав допомогти з налаштуванням МРТ, магніто-резонансного томографа, закупленого для місцевої лікарні. «Шизанутий проект, – відгукувався Френк про мету відрядження, – якомусь чинодралу з чилійського Міністерства охорони здоров’я наснилося, що Каламі необхідний МРТ. Начебто індіанцям з пустелі далеко їздити до Антофагасти чи Ікіке.[6] Те, що 90 % з них узагалі не знають, що таке томографія, а 95 % ні разу в житті не потребували послуг томографа, нікого не зупинило». Гроші заплатили, і Френк мусив їхати – допомагати місцевим розбиратися з новою технікою.
Дізнавшись про плани один одного, друзі вирішили здибатись у Каламі, перехилити по келиху пива. Звісно, якщо в тому задрипаному містечку посеред Атаками є пиво…
– Що це? – несподівано спитав Джей-Ді, прикриваючи долонею очі від сонця.
– Де, сеньйоре?
– Там, попереду, – чоловік показав пальцем. – Ліворуч від дороги.
Флавіо роздивився ліве узбіччя. Кілька секунд не помічав нічого вартого уваги, коли раптом на відстані кількох сотень метрів нагледів щось таке, від чого його серце підскочило, а потім зробилось важким, мов гиря, і зсунулось на кілька сантиметрів униз. Старий вгатив ногою по гальмах і спинив джип.
– Ти здурів? – визвірився лікар. – Я ледь не проламав довбешкою лобове скло!
Чилієць промовчав, не зводячи очей із самотньої постаті.
– Це людина, – сказав Річардсон.
– Я… я не певен, сеньйоре… – скрипучий голос старого індіанця химерно деренчав.
– Я тобі кажу – це хлопчик. У мене кращий зір.
І справді, вдалині стовбичив широкоплечий і жилавий малий.
– Відколи це в Атакамі завелись білошкірі хлопчаки, га? – спробував пожартувати Джей-Ді.
Чилієць знову проігнорував питання. Річардсон примружився:
– Дивно. Пацан геть голий, – сонячні промені стелились практично паралельно до землі, вгризаючись в очі, через що Джей-Ді не зауважив сірі атласні плавки, що обтягували стегна малого. – Е-м-м… Як він тут опинився?
– Сеньйоре, то не людина, – раптово заявив Флавіо.
– А хто ж тоді?
– Демон.
– Що? – скривився лікар. – Флавіо, ти…
– Два
Андійський фламінго (Phoenicopterus andinus) – найбільш рідкісний вид фламінго у світі. Має блідо-рожеве тіло та довгі жовті лапи. Єдиний вид з трьома пальцями на лапах. Мешкає в горах Перу, на північному заході Аргентини та на солоних озерах пустельної півночі Чилі.
Iquique – місто на півночі Чилі, північніше за Антофагасту.