Бот. Максим КидрукЧитать онлайн книгу.
xmlns:xlink="http://www.w3.org/1999/xlink" xmlns:fb="http://www.gribuser.ru/xml/fictionbook/2.0" xmlns:fo="http://www.w3.org/1999/XSL/Format" xlink:href="#n_51" type="note">[51] електростимуляція,[52] магніто-резонансна томографія давно не дають нових знань. Вивчати мозок, користуючись цими методами, – все одно що ремонтувати наручний годинник за допомогою молотка і зубила. Вчені сходяться на тому, що подальше розширення знань про функції мозку можливе лише у тому випадку, коли вдасться поєднати дендрити з масивом мікроелектродів. Інструменти мусять бути такого ж масштабу, що й нейрони, і при цьому контактувати з якнайбільшою кількістю дендритів. Іншими словами, мова йде про створення штучного синапсу, поєднання живої та неживої матерії на основі нанотехнологій.
– У нас в Україні все, що менше від ключа на 24 мм, вважається нанотехнологіями, – недоладно пожартував Тимур.
Ральф не відреагував.
– На початку 80-х я вступив до аспірантури в Арізонський державний університет у Темпе. Потрапив до професора Стівена П. Массіа. Наша група п’ять років розробляла ідею техносинапсу. – Ральф відпив кави з чашки. – Головна проблема не в тому, щоби з’єднати органіку з неорганічною речовиною. Хіміки давно це вміють. Нам потрібно було сполучити дендрит з матеріалом, здатним сприймати імпульси і перетворювати їх на сигнал, який ми могли б зафіксувати.
– І ви придумали, як це зробити?
– Ні, – признався Ральф. – Приліпити дендрит до металу встигли до мене.
– Цебто ви поцупили ідею? – Тимур прикусив язика, розмірковуючи, чи не ляпнув зайвого.
Ральф зблиснув вицвілими очима.
– Тут не все так просто, юначе. Експерименти зі створення нейронних імплантатів тривають і досі. Нині нейрохіміки можуть намертво «приклеїти» дендрит до чого завгодно, від звичайної вуглецевої сталі до чистого золота, але… всі досліди проходять в лабораторних умовах, на окремо взятій клітині чи групі клітин. І поки що – а я за цим добре слідкую – ніхто не зумів утворити подібну сполуку прямо у мозку живої людини. Ти розумієш, про що я, Тимуре? Живої людини.
– Чому?
– Тому що мозок людини – специфічна система. Для того, щоб утворити штучний синапс у голові, спершу туди слід доставити матеріал та необхідні каталізатори. Це можна зробити двома шляхами: через судини, що живлять мозок, або ж – продовбавши в черепку дірочку. Розраховувати на те, що пацієнт добровільно погодиться, щоб його череп кололи зубилом, щонайменше нерозумно. Здавалося б, вихід один: розробити агенти, котрі з кров’ю потраплятимуть у мозок, а там сполучатимуться з дендритами. Ніби нічого складного. На ділі це виявилось важче, ніж відправити Армстронґа на місяць.
Українець поволі починав розуміти, до чого хилить Ральф Доернберг.
– В організмі людини є унікальна річ, що має назву гемато-енцефалічний бар’єр, – правив далі нейрохімік. – Його відкрив ще у ХІХ столітті Пауль Ерліх. Він виявив, що введений у кровоносне русло щура барвник, розповсюджується по всіх органах та тканинах, крім мозку. У 1913 учень Ерліха, південноафриканський
Електрична стимуляція – один з методів вивчення функцій мозку. Стимулюючи певні точки моторної кори, можна викликати рухи рук, ніг тощо.