Фауст. Иоганн Вольфганг фон ГётеЧитать онлайн книгу.
раб то раб, а служить по-якому?
І їсть, і п'є він щось не по-земному.
Його думки, на безум хворі,
Ширяють десь в непевній далині.
То з неба б він зірвав найкращі зорі,
То пив би він всі радощі земні;
Та ні земля, ні далі неозорі
Не вдовольнять тієї маячні.
Г о с п о д ь
Він поки що у мороці блукає,
Та я вкажу йому до правди вхід,
Бо знає садівник, як деревце плекає,
Який від нього буде цвіт і плід.
М е ф і с т о ф е л ь
Та він не ваш, я ладен закладатись!
Дозвольте лиш за нього взятись,
І піде він за мною вслід.
Г о с п о д ь
Я згоден, спробуй його злудить,
Поки живе він на землі;
Хто йде вперед, той завше блудить.
М е ф і с т о ф е л ь
Спасибі вам; з мерцями справи злі,
Я не люблю тії мороки;
Мені за них миліш здорові, повні щоки;
Я так люблю живих людей,
Як любить кіт живих мишей.
Г о с п о д ь
Що ж, спробуй відірвати духа
Від його першоджерела
І, якщо він тебе послуха,
Зведи його на стежку зла.
Знай, сам ти осоромишся натомість:
В душі, що прагне потемки добра,
Є правого шляху свідомість.
М е ф і с т о ф е л ь
Свідомість швидко завмира!
Я знаю, в мене певна гра.
А вже коли свого доб'юся,
То матиму утіху немалу:
Нехай тоді плазує у пилу,
Як та змія, моя тітуся[7].
Г о с п о д ь
Приходь сюди безпечно завше,
На ваш-бо рід не маю ворожди;
А з духів заперечення, лукавче,
Ти був мені найстерпніший завжди.
Людина не всякчас діяльності радіє,
Понад усе кохає супокій;
Потрібен їй супутник ворушкий,
Щоб бісом грав і збуджував до дії.
А ви, справдешні діти Божі,
Любуйте на дива творіння гожі!
Нехай живий і вічно-творчий дух
Ллє скрізь любови світло животворне
І явищ біг, речей минущих рух
Хай думкою безсмертною огорне.
Небо закривається, архангели розходяться.
М е ф і с т о ф е л ь
До чого ж гарний дідуган!
З ним інколи зустрітися приємно.
І то сказать: такий великий пан
З дияволом обходиться так чемно!
ЧАСТИНА ПЕРША
Дія перша
Вузька кімната з високим Готичним склепінням. Ф а у с т сидить неспокійно в кріслі біля столу.
Ф а у с т
У філософію я вник,
До краю всіх наук дійшов —
Уже я й лікар, і правник,
І, на нещастя, богослов…
Ну і до чого ж я довчивсь?
Як дурнем був, так і лишивсь.
Хоч маю докторське звання
І десять років навмання
Туди й сюди, навкрив-навкіс
Воджу
…
Сцена складається з двох частин, написаних у різний час: перший монолог, викликання духа і діалог з Ваґнером написано в 1774–1775 рр., решта – в 1797–1801 рр.