Фауст. Иоганн Вольфганг фон ГётеЧитать онлайн книгу.
тебе!
М е ф і с т о ф е л ь
Не до смаку те диво?
Бодайкаєш ти надто соромливо!
Од того в'януть всі невинні уші,
До чого прагнуть всі невинні душі.
Я не хотів тобі заборонити
Себе самого часом одурити, —
Та в тебе ж витримки не гурт.
Я бачу, ти от-от схибнешся
І знов знеобачки зірвешся
В жахних марінь шалений нурт.
Облиш це все! А там твоя кохана
Десь сохне-в'яне од нудú,
Все виглядає милодана,
Що покохала назавжди…
Любов'ю перш так яросно бурлив ти,
Як бистрень навесні, в час танення снігів.
Любов їй в серце перелив ти,
І струмінь твій ізмеженів.
Ніж тут лісним царем бродити
По диких нетрях навмання,
Вертайся те дівча-бідня
За всю любов нагородити.
Помалу-малу йде їй день;
Стоїть край вікнá, зорить в неба муть,
Де хмари хмурі над муром пливуть…
«Чому я не пташка?» – їй тільки й пісень
І день і ніч, і ніч і день…
То звеселіє, то хмурніє знов,
То вдариться у плач,
То ніби вщухне… От бач,
Яка там любов!
Ф а у с т
Змія! Змія!
М е ф і с т о ф е л ь
(до себе)
Таки тебе впіймаю я!
Ф а у с т
Не спокушай, не говори
І рани в серці не ятри!
Не розпаляй в душі безумній хоті
До ярої, незайманої плоті.
М е ф і с т о ф е л ь
Вона гада, що ти її забув уже…
Тобі ж, здається, байдужé.
Ф а у с т
І вдалині я все близький їй буду,
її повік не кину, не забуду.
Я заздрю й на розп'ятого Христа,
Коли його торкнуть її уста.
М е ф і с т о ф е л ь
Бува й мені, що аж жижки трясуться
До сарн-близнят, що між лілей пасуться[73].
Ф а у с т
Геть, звіднику!
М е ф і с т о ф е л ь
Ну лайсь, нехай і так; про мене!
Створивши хлопця й дівку, Бог
Докупи тут же звів обох,
Щоб сповнили покликання священне.
Тяжка біда мені з тобою!
Та я ж до милої покою,
А не на смерть тебе веду.
Ф а у с т
Що за небесний рай – її обійми!
Нехай вона мене в них палко прийме!
Чи ж я забув її біду?
Чи ж не тинявся я бурлакою бездомним,
Недолюдком без просвітку й мети,
Неначе водоспад, що в льоті карколомнім
Шумить в зівущу хлань з жахної висоти…
А ось вона – в невинності дитинній
На тихому альпійському лужку
Жила собі в своїй хатині,
Як у малесенькім світку.
І я, богомерзенний,
На тім не перестав,
Що