Кров кажана. Василь ШклярЧитать онлайн книгу.
з нього виявився так собі, мені вистачало Горі на один подих (я скидала це на жагучу пристрасть, яка так часто підводить тих, хто найдужче нас жадає), проте вабив романтичний присмак вранішніх зустрічей, притягував прохолодний морок підвального тиру, де ми злягалися за бар’єром, як за таємничою ширмою, а потім я справді смалила з пістолета по мішенях, щоправда, не в «яблучко», а в «молоко».
Одного разу в мене вселився якийсь біс, і я, порушуючи елементарні норми безпеки, жартома навела заряджений пістолет на нього, але Горя не повів і бровою.
– Стріляй…
Мене з голови до п’ят пойняло несамовите збудження.
– Ну?… Сміливіше!
Чи то від недавнього невдоволення, чи, може, заворожена магнетизмом смертоносної зброї, але я мовби здуріла. Трішки відвівши дуло убік, різко натисла на спуск. Той постріл пролунав для мене устократ гучніше за інші. Не знаю, де пролетіла куля, але він і тоді навіть не кліпнув, на тонкому лиці не зворухнувся жоден нерв, хоч воно видавалось іще хижішим.
– Пробач. Горю, пробач, – я швидко підійшла до нього і поцілувала в холодні губи.
– За що? – спитав він. – За те, що ти не вбила мене?
– Дурний жарт… Тільки дуже сильний чоловік здатний на таку витримку й ризик, – задля власного виправдання я вдалася до найхитрішого компліменту, який діє на всіх чоловіків безвідмовно.
– Це робиться не так. Хочеш покажу?
У нього десь знайшлося яблуко. Справжнє. Велике, червоне. І, відійшовши кроків на п’ять, він поставив його собі на голову.
– Ні, – сказала я.
– То, може, поміняємося місцями?
– Давай.
І лише тоді, коли він сам поставив мені на голову яблуко і відійшов на десять кроків, зробилося страшно.
Він підвів пістолет у витягнутій руці на рівень очей і прицілився. Здавалося, чорна цівка дивиться мені прямо в лоб. Я мимоволі заплющила очі.
– Ні, не так, – сказав він.
Я полегшено розтулила повіки.
– Роздягнися, – попросив він, хоч на мені була тільки та сама коротенька, вище пупика, маєчка і… вже тільки спідні трусики.
Я взяла яблуко, щоб не впало, і зняла з себе все.
– Ось тепер ти справжнісінька Єва.
Він підійшов до мене, сам примостив яблуко на маківці голови і знов одміряв десять кроків. А потім… я ще не встигла набратися нового страху, як він швидко скинув руку догори й вистрелив. Мені здавалося, що яблуко так і лишилося в мене на голові, хоч воно розлетілося на шматки. Але зверху щось тисло і тисло, я не витримала, опустилася на коліна, а тоді лягла горілиць і заплакала.
Він схилився наді мною, та замість того, щоб втішити, взяв різко і грубо, як останню лярву, і тоді я – о диво! – вперше відчула себе його ребром, вперше відчула з ним цілковите злиття – гостре й тривале.
Він це зрозумів. А трохи згодом сказав:
– Дарма ти не вбила мене. Ти навіть не уявляєш, скільки б тобі за це заплатили.
Я тоді змовчала. Приголомшена небезпечною і такою несподівано солодкою