Живі книги. Міла ІванцоваЧитать онлайн книгу.
кав’ярні. Вони розминулися біля вхідних дверей. Відвідувачка відступила вбік, пропускаючи його на вулицю, проте незрячий чоловік встиг втягнути ніздрями дещо п’янкий, як для ранкового виходу на каву, аромат її парфумів.
– Доброго ранку! Ви знову до нас? – усміхнулася їй книжниця Аня. – Обирайте столик, зараз я принесу меню.
– Доброго, – стримано всміхнулася жінка і не рушила з місця, – власне, я хотіла розпитати про вашу акцію…
– А! Вас зацікавило?! – засяяла усмішкою дівчина. – І ким би ви хотіли бути – Читачем чи Книгою?
– Я?… – жінка зробила паузу, а потім видала, ніби пірнула в воду: – Власне я – письменниця. Доволі відома, хоч і друкуюся під псевдонімом, але в мене зараз певний творчий ступор… І я подумала… Може, саме ці ваші живі Книги розкажуть мені щось цікаве, так би мовити, стануть саме тим зерном, із якого…
– Ух ти! – одночасно вигукнули обидві офіціантки, які стояли поруч.
– Це ж треба! Жива письменниця! Клааас! – захоплено промовила книжниця Аня. – А ми ще вчора вас примітили! Ні, люди мистецтва таки направду відрізняються від інших!
– Та не те щоб… – знизала плечима відвідувачка і знову роззирнулася довкола.
– Ой, не кажіть! – замахала руками Аня. – Он, бачили, щойно вийшов чоловік? Він, хоч і дуже любить читати, але був військовим і втратив зір, ну, майже втратив, ледве бачить обриси фігур і світло. То так зрадів, дізнавшись про нашу акцію! А що? Ходитиме до нас, «читатиме»… Ось уже обрав собі Книгу, будемо з нею домовлятися. Ой, про що це я? А! То по ньому ж видно, що він звичайний! А по вас – що ви людина мистецтва!
– Дякую, – всміхнулася жінка на таку бурхливу й безпосередню реакцію.
– То треба занотувати ваші дані, а ви можете ознайомитися з каталогом Книг, хоч він іще й невеличкий. Як ваше ім’я?
Жінка на мить замислилася, а потім повільно промовила, ніби проспівала:
– Амалія.
– От! Я ж казала, Віро! – озирнулася до колеги Аня. – Навіть ім’я небуденне! Ось, заповніть, будь ласка, цю картку. А каву сьогодні будете?
– Буду, – всміхнулася потенційна Читачка, узяла анкету і знову рушила на найвищий ярус кав’ярні.
Цього дня жінка пила каву не «медикаментозно», а просто так, для задоволення. Крім того, хотіла витратити на цей процес частину довгого травневого дня, який знову потрібно було чимось наповнити.
Вона дослухалась, як шепотілися в нижньому ярусі офіціантки-книжниці, обговорюючи між собою зустріч зі справжньою письменницею. Амалія то роздивлялася свої рукавички, що знову лежали на столику, то блукала очима по стінах, ніби вживаючись у затишність кав’ярні, зупиняла погляд на колекції кавників, потім на картинках із видами Львова чи на книжкових поличках, інколи всміхалася… Але якби хтось уважний непомітно спостерігав за цією панною, то навряд чи класифікував би її усмішку як веселу. Можливо, як дещо мрійливу, розгублену, невпевнену усмішку на доглянутому обличчі гарної, але втомленої жінки, яка приховує свою проблему.
Невдовзі