Київ.ua. Тетяна БелімоваЧитать онлайн книгу.
Але вік лицарів минув.
Щоби продати їхнє спільне житло й придбати дві окремі квартири – їй із дітьми й колишньому, годі й казати. Так їй переказали через парламентерів. Вона не дістане нічого, бо як зрадниця і відступниця заслуговує лише на анафему, а діти… їх буде згадано в заповіті…
Жорстоко. Але ж вона знала, який він насправді: не той лискучий бізнесмен і відданий друг «своїх друзів», а немилосердний тиран і самодур.
Алла Леонідівна дзвонила разів зо три: всяко буває, ти жінка й мати – піди, помирися, все забудеться й перемелеться. А як його миритися? Хоч як крути, а третій зайвий… Її повернення у його плани вочевидь не входить…
Річ. Вона просто зужита річ, яку прийшов час викинути на звалище. Вона завжди якось так і почувалася. Йому потрібна була така річ, що доповнила б мистецьку колекцію, яку можна демонструвати друзям і знайомим, ходити з нею на прийоми й світські заходи, використовувати для народження й виховання дітей; річ, яка підкреслювала б вишукану вибірковість його смаку, довершувала б імідж, допомагала створити образ позитивного інтелектуала (її коштом); зрештою, щоб вона прибирала й куховарила (мусить же хтось і доріжки в садку пісочком посипати)!
Тільки чого ж завбачливо не придбав для неї сейф, як-от для своєї дорогої рушниці? Було б і її покласти в надійний сховок, оберігаючи від імовірних ушкоджень, любовно чистити й змащувати, тримати перед сном у руках… Але ж вона не рушниця, щоб мати таку пошану.
Що ж, отримала що хотіла, на кого ж тепер нарікати? А чи не цього вона, власне, прагла? Спокійного життя без страху, безкінечних претензій і занесеного кулака? Цього…
Вперше відчула, як десь у надрах її єства зароджується зло, не конкретне бажання вдарити когось чи образити словом, а чисте й абстрактне почуття. І почуття це не скероване назовні, а припечатане до конкретної, недавно ще найріднішої людини!
Ну чому так? Чому не можна було по-доброму, по-простому, не залучаючи сторонніх, не переказуючи погроз і побажань, не заносячи в чорні списки? Невже всі ці роки спільного життя нічого не важать, а має значення тільки цей її останній вчинок? Хіба ж не він сам спонукав її до нього?
Озирнулась на зачинені білі двері. Замкова шпарина (насправді її тут не було – лише пофарбована під золото металева ручка зі шпінгалетиком-клямкою) – оце сутність її життя! Муляж (замок є, а ключа й шпарини нема)! Муляж щастя! Пап’є-маше кохання! Скульптурна група сім’ї!
Отак зазирнути б у цю шпарину насправді й продивитись у темпі пришвидшеного перегляду все її життя! Ось дитинство – воно, мабуть, найщасливіше, бо ще немає відчуття вторинності, відкладання бажань та інтересів до кращих часів, так, як було, скажімо, з вибором факультету: філологічний замість журналістики. «І нічого страшного, – переконували батьки, – Іди, куди беруть! Що філологія, що журналістика – суцільна гуманітарщина!». І з роботою все склалося так само: замість журналу з невисокою платнею коректора – престижна праця у фонді держмайна. А потім – перша декретна відпустка, яка