Пьесы на украинском языке. Собрание пьес в 18 книгах. Кн. 18. Валентин КрасногоровЧитать онлайн книгу.
просив після спектаклю не йти. Тобі передавали?
ЯГО. Так, я знаю. Буде обговорення та фуршет.
ОТЕЛЛО. Краще б тільки фуршет, без обговорення.
ЯГО. Природно. Але хіба наш Льодовіко обійдеться без того, щоб знову нас повчати і наставляти?
ОТЕЛЛО. Хай собі базікає. Ми будемо слухати та їсти. По правді кажучи, я не проти трошки розслабитися. Адже прем'єра! Треба відсвяткувати.
ЯГО. (Хмуро.) А я не проти навіть як слід напитися.
ОТЕЛЛО. Ти чимось засмучений?
ЯГО. Ні, з чого ти взяв?
ОТЕЛЛО. У тебе якесь дивне обличчя.
ЯГО. Нормальне обличчя.
ОТЕЛЛО. Все через неї? (Киває кудись у глиб сцени.)
ЯГО. (З сухим подивом.) Кого ти маєш на увазі?
ОТЕЛЛО. Я запитав просто так.
ЯГО. А я тобі просто так відповів.
Входить Людовіко, режисер вистави. Він вже не дуже молодий. У його мові і манері відчувається звичка розпоряджатися, яку він пом'якшує доброзичливим тоном.
ЛЮДОВІКО. Ну, що ж, друзі, ще раз вітаю з прем'єрою. (Потискує руки акторам.)
ЕМІЛІЯ. (Входячи.) Робочі сцени запитують, чи треба прибирати постіль та інші декорації.
ЛЮДОВІКО. Ні, завтра ми знову граємо «Отелло». Нехай все залишається на місці.
ЕМІЛІЯ. Тоді я скажу, щоб вони йшли додому. (Виходить)
ЛЮДОВІКО. Давайте поговоримо трохи про сьогоднішню виставу.
Під час подальшого діалогу входять Емілія і Бянка, несуть з собою пакети з закускою, пляшки, тарілки та інше, що потрібно для імпровізованого фуршету. Вони розстилають скатертину і починають накривати на стіл.
ЯГО. Може, відкладемо розмови на завтра, а зараз просто вип'ємо?
ЛЮДОВІКО. Завтра ми обговоримо все детально, а зараз я скажу буквально два слова, так би мовити, по гарячих слідах. Все одно наші пані ще не накрили стіл.
ЯГО. Подивіться на Віктора, адже він ледве тримається на ногах від втоми.
ЛЮДОВІКО. Я двадцять разів говорив: поки ви репетируєте, забудьте, що Отелло звати Віктором, Дездемону – Веронікою, а Кассіо – Марком. Ви повинні весь час називати один одного тільки сценічними іменами, щоб повністю вжитися в роль і в спектакль. Це мій метод.
ЯГО. От я й кажу: подивіться на Отелло: він ледве тримається на ногах.
ОТЕЛЛО. Та ні, я нічого.
ЛЮДОВІКО. Ось бачите: він у нас молодцем. До речі, Отелло, ти був сьогодні в ударі. Молодець.
ОТЕЛЛО. (Соромливо.) Спасибі.
ЛЮДОВІКО. Проте, як завжди, тебе захльостує темперамент. Втрачаєш контроль над собою.
ОТЕЛЛО. Я знаю. Мене завжди заносить.
ЯГО. Але, з іншого боку, як же Отелло може бути без темпераменту?
ЛЮДОВІКО. Я знаю, ви з ним друзі, і ти завжди за нього заступаєшся, але зараз він у цього не потребує.
ЯГО. Вибачте, я забув, що обговоренням у нас називається, коли говорите ви один.
ЛЮДОВІКО. До речі, Яго, твоя гра, на жаль, поки що далека від досконалості. Взяти хоча б останню сцену. Ти повинен був нам показати страх викриття, злість за провал ретельно продуманої інтриги, сором від свого вчинку… А що ми побачили? Підстрибування і мляві вигуки? Ти явно думав про щось інше. Треба менше метушитися,