Не вурдалаки. Светлана ТаланЧитать онлайн книгу.
уколи, але страшний головний біль не проходив. Одного разу, коли я прийшла з школи, він мене попросив перенести його на теплу лежанку.
– Мені дуже холодно, – тихенько сказав він.
Я взяла його на руки, а він вже став легенький, як пір’ячко. Поклала його на лежанку, вкрила кожухом.
– Так краще? – питаю.
– Так, – відказує так, що ледь чути. – Але все одно зимно.
А ввечері, коли всі були вдома, наш Стьопочка тихенько помер. Тьотя кричала, рвала на собі волосся, билася об землю.
– Це за мої гріхи! – кричить несамовито.
– Та які там гріхи?! – мати намагається її заспокоїти. – Ми всі не безгрішні.
– Ні! Ні! Це мене Бог покарав за те, що хотіла дитину у своєму лоні вбити! Пробач мені, моє янголятко! Пробач, дитинко! – побивається бідна наша Тьотя.
Наступного дня прийшли однокласники Стьопочки, принесли від школи вінок. Поховали ми його, насилу Тьотю відтягли від могили, бо хотіла туди за домовиною стрибати. З того часу Тьотю стало не впізнати. Вона стала тихою, мовчазною та сумною. Краще вже б тужила чи плакала, аніж сиділа мовчки цілими днями. Дивиться кудись поміж людей, думає про щось своє і ні пари з уст. Покличемо їсти за стіл, не йде. Сидить, ніби і не чує нікого. Мати ввечері з ложки заллє їй у рота щось, та мовчки проковтне і знову сидить. Ми вже і плакали, і вмовляли її – не чує нас. За кілька днів Тьотя ніби прокинулася. Схаменулася, підхопилася, кудись побігла. Ми за нею. А вона впала на коліна перед образами і пробачення у Бога просить. Та так щиро, що ми не втрималися та розплакалися. З того часу тільки те й робить: то сидить на лавці у німому мовчанні, то падає перед образами на коліна. Їсти зовсім відмовилася. Матері вдавалося в день залити їй до рота лише кілька крапель води. Тьотя почала сохнути, як і її Стьопочка. Викликали фельдшерку. Вона оглянула Тьотю та сказала, що тіло у неї не хворе, хвора душа.
– Будьте до неї ласкаві та уважні, – дала вона пораду.
Та хіба ж ми не старалися?! Прийдемо, попритуляємося до неї з усіх боків, і розмовляємо, і плачемо, але вона нас не чує – і все. Я вже і книжку «Кривенька качечка» з бібліотеки принесла. Сиджу, читаю, поглядаю на Тьотю. Хоча б один м’яз на обличчі поворухнувся!
На сороковини пішла з нами Тьотя на кладовище. Побачила могилку сина, згадала. Впала на неї, знову пробачення просить. Попрощалася з сином та пішла покірно за нами додому. Йде така смиренна, така тиха, лише похитується, бо стільки днів нічого не їла. Прийшла додому, лягла на дерев’яній лавці, руки на грудях склала. Ніби заспокоїлася, думаємо. Мати взяла ряднину, підійшла до Тьоті, щоб її вкрити.
– Нема у вас, дітоньки, більше Тьоті, – тихо сказала мати. – Померла вона. Від туги за дитиною померла.
Полегшення у житті ми відчули на початку п’ятдесятих років. У той час ми вже не голодували, хоча розкоші не зазнали. Я вже не ходила в латаній-перелатаній та перешитій сукні, а мала ситцеві платтячка. Кожного літа я працювала разом з дорослими в колгоспі. Маняша взагалі пішла працювати після четвертого класу. Їй доводилося працювати на рівні з дорослими, не маючи поблажок для її юного