Не вурдалаки. Светлана ТаланЧитать онлайн книгу.
роки по тому народився братик Сашко. Найменша, Софійка, з’явилася на світ у 1941 році. Наша мати працювала все життя в колгоспі. Вона була невеликого зросту, білява і мала гарний голос. Батько теж був простим колгоспником. Високий, стрункий та чорнявий красень. А ще у нашій маленькій хатинці з нами проживала батькова сестра, яка не виходила заміж і власних дітей не мала. Ми троє були їй за рідних. Звали її всі Тьотею, і так до неї прилипло це слово, що часом ми забували, яке у неї ім’я – Тьотя та Тьотя. А ще з нами жила материна сестра зі своєю донькою Наталією.
І все було б добре, якби в хаті нашій надовго не оселилися злидні, хоча батьки працювали від ранку до смерку. Мати працювала в колгоспі, але не за гроші, а за трудодні. У кінці року на трудодень отримувала п’ятдесят або сто грамів зерна. Тоді брали це зерно та йшли молоти на жорнах, які були зроблені з двох каменів. Батько теж працював у колгоспі, але того зерна, що заробляли батьки, на нашу велику сім’ю не вистачало. Тоді тато йшов по сусідніх селах дивитись, хто будує нову хату. Він підходив до людей і запитував, чи не потрібен їм майстер, щоб покрити соломою хату, бо дуже вправно вмів це робити. Одного разу батько розкривав солом’яну стріху і знайшов там шматочок старого жовтого сала. Він не сказав про нього господарям, сховав сало за пазуху і приніс додому. Сало було дуже старе, смердюче, пожовкле, майже коричневе, але яким же смачним воно нам здалося! У нашій родині тоді було справжнє свято. А якось у старій покрівлі батько знайшов сховані копійки. Можливо, батько і взяв гріх на душу, але господарям не розповів про знахідку, приніс ті копійки додому.
Змалечку ми, діти, були привчені до всякої роботи. Сашко пас корівку, без якої ми, напевне, не вижили б. Збере мати зранку йому вузлика, а там окраєць хліба та одна картоплинка, умиється сльозами, проводжаючи малого, а сама – на роботу. А ми з сестричками беремо мішки та йдемо в коноплі рвати плоскуху для корівки. Більше зілля росло і на плантаціях буряка, і на картоплі, але туди ходити не можна було. А коноплі високі, здавалися нам цілими деревами. Подме вітер, коноплі зловісно захитаються, зашумлять, страшно, але що вдієш? У них можна було сховатися, нарвати бур’яну, щоб потім насушити його на зиму для корівки-годувальниці. Хоча насправді ми рідко пили молоко. З нього робили сир, збирали вершки, які Тьотя несла на собі пішки п’ятнадцять кілометрів до міста, щоб продати на базарі та вторгувати якусь копієчку. Знесе курка якесь яйце – теж на базарі продадуть, самі не їмо, тільки облизуємося.
Рвемо одного разу зілля в коноплях, а подружка Валя вирішила мене трохи полякати.
– Марійко, а ти знаєш, що по коноплях ходить дурна Баба, – каже Валя, а у самої очі такі хитрі!
– Шуткуєш? – запитую.
– Чесне слово! – каже та вже серйозно.
– А ти бачила її? – запитую, бо вже стає якось лячно.
А ще піднявся вітер, коноплі над головами розгойдалися, зловісно зашуміли.
– Я не бачила, а ось люди бачили! То, може, підемо додому?
– Ні! –