Сини змієногої богині. Валентин ЧемерисЧитать онлайн книгу.
Аж – 179! І все це – разом із скіфським тюльпаном – є золотим квітковим фондом України. Сьогодні. Бо завтра його ж може й не бути. Ми не тільки не бережемо цей фонд, а – що гірше – заважаємо йому самому зберігатися, ось чому він під загрозою.
Виписую лише кілька (за браком місця) тривожних рядків із згадуваної праці: «Гвоздика південно-бузька росте лише на гранітних відслоненнях Південного Бугу і його приток. Ніде більше на земній кулі такої рослини немає». НІДЕ БІЛЬШЕ!
«Волошка несправжньо-блідолускова відома тільки в заповіднику «Кам’яна Могила» (останнім пристанищем «Кам’яна Могила» стала й для тисячолистника голого та волошки блідолускуватої).
І – як крик: «Саме тут (у заповіднику «Кам’яна Могила». – В. Ч.) на залишках гірських скель, де пекельно пряжить степове сонце, доживає віку дрібненька папороть – вудсія альпійська. Немає сумніву, що карбононароджену вологолюбну горянку вповивали тумани Сарматського моря (20 – 6 млн років до нашої ери)».
І як тут не згадати застереження англійського натураліста Джеральда Даррера: «В моїх очах зникнення будь-якого виду – це кримінальний акт, рівноцінний знищенню неповторних пам’яток культури, таких, як картини Рембрандта чи Акрополь».
Та й, зрештою, хіба наше життя після того, як зникнуть сотні видів рослин, стане кращим? Хіба не докором нам усім звучить застереження про те, що вудсія альпійська доживає свого віку в заповіднику? Хіба ми за неї не в одвіті?
«В степу досі спить більша частина нашої історії», – якось зауважив один із дослідників, і це, коли ти опиняєшся один на один зі степом, та ще вночі, особливо гостро відчувається.
Всю ніч невгамовно підпадьомкав перепел (слава Богу, що хоч він ще не зник), закликаючи когось невидимого «Пить підем… Пить підем…» І всю ніч у степу чулися якісь шерхоти, шелест, чийсь свист (чи не стріли кочовиків крають повітря?), зітхання… Чиє? Кіммерійця? Скіфа? Сармата? Слов’янина?… І лунав тупіт копит, і ти знову думаєш: чий? Кіммерійський, скіфський, сарматський, слов’янський? Чи, може, тупіт зниклих з цих степів – назавжди зниклих! – диких коней-тарпанів, колись таких поширених ще в скіфські часи.
Під ранок, вітаючи сонце, що ось-ось мало з’явитися, заспівав у небі жайвір – теж, як і тисячі літ тому. Нарешті з-за далекого обрію витнувся пруг сонця, і промені його почали розходитися віялом, б’ючи в небо золотими стовпами. Та ось сонце і зовсім зійшло і позолотило на взгірку кам’яну бабу (теж уціліли – кам’яні! – лише де-де), а біля неї жовтим дзвоником спалахнув скіфський тюльпан. І товариш мій, показуючи на нього, радісно крикнув: «Дивись, він… Справжній скіфський тюльпан! Вночі, доки ми передрімували, тут була вона…» «Хто – вона?» – запитую пошепки. «Аргімпаса, – так само пошепки відповідає товариш, – вночі, в золотому мареві ходила скіфська богиня краси та кохання. Ось чому тут вранці з’явився тюльпан, якого ще звечора не було».
І так захотілося повірити, що й справді степом в золотому місячному мареві блукала скіфська