Сини змієногої богині. Валентин ЧемерисЧитать онлайн книгу.
його мешканців, як ягнят…» – це про такі ж «подвиги» з іншого кам’яного документа. І таких табличок з подібними клинописними письменами тисячі! Бо й «подвигів» тоді таких було тисячі й тисячі!
В Ассирії рабам часто виколювали очі, щоб позбавити їх можливості втекти. А для сліпих у царських та храмових господарствах завжди знаходилася робота – наприклад, молоти зерно на ручних жорнах. Тому руки рабам ніколи не калічили – руки в раба мали бути цілими і неушкодженими, Бранець мав робити до останнього подиху.[27] Людей тоді цінували менше як худобу. Домашніх тварин берегли, старалися не переобтяжувати тюками й паками в’ючну худобу, раби ж мали працювати до повного виснаження. Смерть раба – менша втрата, як вола чи корови. Та й безперервні війни безперервно поповнювали людськими ресурсами ті чи ті держави, на місце одного загиблого раба приганяли десятки й сотні нових… Рабами ставали й свої, відносно вільні громадяни. Ось із цього приводу документ на глиняній табличці:
«Сина Сін-нурі, по імені Залілум, Бальмунамхе купив у його матері Сін-нурі. В якості його повної ціни він відважив їй 11 шекелів срібла (на той час приблизно ціна віслюка). Вона поклялася своїм царем перед ювеліром Ібі-ілабратом, перед птахоловом Сін-гамілом, перед Енліль-шемі, перед Сін-ерібом, перед Аху-вакаром, перед Ау-ніншубурка, перед Іліма-ахі в тому, що в майбутньому не пред’являтиме претензій».
Мати продала у вічне рабство сина, і свідки, шановані городяни міста Насарума, своїми печатками скріпили цю угоду. Все по закону.
Не були винятком і скіфи і деяких рабів своїх, аби ті не тікали, теж осліпляли. У відкритому степу та ще в умовах кочового побуту трудно було утримувати рабів, вони могли легко накивати п’ятами, а сліпі – куди поткнуться?
І голови після битви, якщо вона закінчувалася для них перемогою, скіфи відрубували і приносили їх потім вождям як наочний доказ своєї відваги та хоробрості. І вождь тим воїнам, у яких виявлялося найбільше відтятих голів, власноручно на всезагальному святі в присутності народу підносив почесну чашу вина. І такий воїн ставав знаменитим, його шанували, ним гордилися, про нього передавали билиці й легенди. Чи складали пісні. Як вже в наші дні славили тих, хто в роки Другої світової війни більше вбив ворогів – наприклад, снайперів. Чи льотчиків, які найбільше збили літаків противника і мали на фюзеляжах про те відповідну кількість зірочок.
Проте людей на палі, як то чинили ассирійці, скіфи ніколи не наштрикували (в умовах кочового життя це марудна справа – морочитися з палями), але до такого способу чи не найжорстокіших катувань у всі часи охоче вдавалися в багатьох країнах. Згадаймо хоча б Османську імперію, в її столиці Цареграді охоче садовили на палю українців, які протидіяли турецьким чи татарським людоловам. Чи вішали за ребро на гак, згадаймо, як таким робом на багатоденні муки нелюдські почепили Байду в Цареграді на риночку…
Поляки, наприклад, любили садовити на палі (що було, те було) українських козаків, повстанських ватажків, які боролися з панством за волю і кращу
До речі, для вирахування коефіцієнту праці рабів, які зрання й дотемна трудилися в царських та храмових господарствах, на різних будівлях, в майстернях, ассирійці придумали таке поняття (щоб оцінити виконану роботу), як – ЛЮДИНОДЕНЬ. Як це, виявляється, близьке нам, адже за часів СРСР у колгоспах теж був схожий термін для колгоспників, кріпаків державної системи – ТРУДОДЕНЬ.