Помилка. Светлана ТаланЧитать онлайн книгу.
важко зараз матері.
Якоїсь миті дівчині захотілося, щоб автобус не прийшов. Тоді вона схопить важкі валізи й радісно скаже: «Та хай йому грець, тому інституту! Ходімо, мамо, додому!»
Але дива не сталося. Гуркочучи розбитою дорогою й залишаючи за собою хмари дорожнього пилу, підійшов старий «пазик». Вероніка поцілувала маму в щоку. Скільки смутку було у втомлених маминих очах!
– Матусю, бувай! Тільки не здумай плакати – не треба мені дорогу поливати слізьми! – підбадьорюючи матір, сказала Вероніка.
– Не буду, – з покірністю дитини відповіла мати.
Незабаром автобус поніс Вероніку в нове життя, а на дорозі ще довго стояла жінка, вдивляючись у далечінь…
Розділ 8
Кіра була у своєму репертуарі. З’явилася в гуртожитку медінституту, де жила Вероніка, без попередження. Вона увірвалася до кімнати й відразу кинулася обіймати подругу.
– Веронічко моя! Як я за тобою скучила! Не йде Магомет до гори, так гора прийшла до Магомета! – весело заторохтіла Кіра. – Тебе в гості не дочекаєшся! Невже зовсім немає часу для подруги дитинства? Чи нові подруги кращі?
– Відчепися, бо задушиш! – засміялася Вероніка. – Ти чому не попередила, що прийдеш? І як тебе вахтерка пропустила?
– Нема дверей, які б не відчинилися переді мною! – театрально видала Кіра й плюхнулася на ліжко. – Спека неймовірна!
– Що ж ти хочеш? Кінець червня.
– Коли поїдемо на канікули? – запитала Кіра. Вона простягла руку і взяла печиво з вази. – Чай пити будемо?
Вероніка збігала на кухню, і незабаром подруги сиділи за столом, попиваючи чай із печивом.
– Я поїду до мами не одна, – повідомила Вероніка.
– З Назаром?! – Кіра округлила очі. – Так ти з ним знайома без року тиждень! Чи ти не квапишся, подруго?
– Він мені зробив пропозицію.
– Що?! Через місяць після першого побачення? – від подиву Кіра аж перестала жувати печиво, а її рука застигла, стискаючи печенинку.
– Ну і що? Він же не хлопчик, щоб бігати на побачення й потайки цілуватися в під’їзді, – спокійно відповіла Вероніка.
– На скільки років він старший за тебе?
– На десять. Кіро, ну яке це має значення?! Він – самостійна доросла людина, інженер-будівельник, живе у своїй кооперативній квартирі, має автівку… Власне кажучи, мене все влаштовує. – Вероніка подивилася на подругу й всміхнулася кутиками рота.
– А почуття є? Ти його кохаєш?
– Думаю, що так.
– Так думаєш чи кохаєш?
– Не знаю, – Вероніка відсунула чашку. – Я знаю напевне, що мені з ним комфортно і спокійно. Я не хочу шаленого кохання, від якого паморочиться голова і втрачається розум. Мені хочеться спокійного сімейного життя. Ось і все.
– Стати рабою чоловіка й кухні? – з легкою іронією в голосі запитала Кіра.
– Усі ми, жінки, рано чи пізно стаємо рабами домашнього побуту. Принаймні в мене буде