Купальниця. Галина ВдовиченкоЧитать онлайн книгу.
Джинси та бобка миттю опинились на Кароліні, вона ледве знайшла, де тут світло вмикається – і уважно оглянула себе в дзеркалі. Очі ніколи не підмальовувала. Алергія на туш одного разу на кілька годин змінила її обличчя так, що відштовхнула від декоративної косметики раз і назавжди. Нібито все гаразд. Кілька рухів гребінцем по волоссю, воно слухняно лягло на плечі – можна показуватись сусідові.
– Ви в метро чи як? – запитав свіжий та усміхнений Павло.
– Мене зустрінуть, – відповіла вона.
Попрощалась із ним на пероні, щойно зійшла з вагона. Навмисно уповільнила хід, щоб він не затримувався поруч. Його реакція була такою ж, як учора, коли вона вийшла з купе з гаманцем: він усміхнувся. І побажав їй хорошого дня.
Але брат не міг її зустріти. Його голос у мобілці звучав схвильовано: бери таксі, назвеш адресу, Марина гроші винесе.
– Я сама, – відповіла вона, – я на метро хочу покататися.
Він почав було пояснювати, як доїхати до станції метро «Оболонь», а потім запропонував: почекай мене з годинку на вокзалі, там «Макдональдс» поруч, як тільки зможу – одразу приїду; а метро нікуди не втече, накатаєшся.
– Я сама доїду, – вперлася вона.
Їй спало на думку таке: якщо вона доїде до братової квартири сама, все надалі складатиметься так само вдало, і Марина добре сприйматиме непрохану гостю, і роботу вона знайде. Он Павло вчора загадав про збіг смаків – і тепер має номер її телефону. Хоча вона йому все одно не відмовила б.
Їй потрібне було невеличке випробування. Почекати брата чи взяти таксі – ці варіанти їй зараз не підходили.
Метро зустріло неймовірною тиснявою на вході. Серце Кароліни билося у горлі, але байдужі обличчя людей, зосереджених на своїх думках, заспокоїли її. Уважно придивлялась до всього навкруги, повторювала все, що робили інші. Людський потік виніс її на ескалатор. Напруженого виразу її обличчя ніхто не помічав, тут ніхто не витріщався одне на одного, та й вона, обережно поклавши руку на гумове поруччя, швидко опанувала себе. Ще й узялась розглядала рекламні щити, що пропливали поруч, та людей на зустрічному ескалаторі.
Зійти з ескалатора так легко, як опинилася на ньому, їй не вдалося, вона заметушилась, відтак аж самій від себе зробилося смішно, але на її провінційну ворушню ніхто уваги не звернув. Доїхала до Хрещатика, як брат казав, але одразу й не зрозуміла, де ж той перехід до станції «Майдан Незалежності», але запитала – і їй показали. Усе вийшло, як у примовці «язик до Києва доведе». Як щось забудеш, попереджав брат, запитуй в людей або телефонуй мені. Вона не телефонуватиме, навколо люди та вказівники, помагай собі сама.
На схемі, намальованій на вагонному склі, знайшла назву своєї станції, тоді поглядом пройшла свій шлях у зворотному напрямку, до вокзалу; тепер зрозуміло, нічого складного.
«Наліво і ще раз наліво», – підказала сама собі, виходячи з метро, попри жінок, що торгували на сходах городньою морквою, квасолею у пакетах, півоніями в пластмасових бутлях. На вулиці засліпило сонцем, оглушило гомоном голосів,