Лети або тремти. Рэй БрэдбериЧитать онлайн книгу.
звуком, викинувши хмару пари. Якусь мить я й гадки не мав, що сталося. Потім пригадав, що землю споконвіку бомбардували метеори, і на ній навряд чи збереглося б життя, якби ці каменюки не перетворювалися майже завжди на пару в горішніх шарах атмосфери. Це нова небезпека для того, хто підіймається високо, адже ще два метеори промчали повз мене, коли я наближався до дванадцятикілометрової висоти. Можна не сумніватися, що на самісінькому краю земної атмосфери ризик справді високий.
Стрілка мого барографа саме торкнулася позначки 12 600 метрів, коли я збагнув, що піднятися вище не зможу. Фізично я ще міг упоратися з таким навантаженням, але моя машина досягла межі своїх можливостей. Розріджене повітря не підтримувало крила достатньо надійно, і найменший нахил закінчувався боковим ковзанням на крилі, коли здавалося, наче літак рухається за власною волею. Імовірно, якби двигун працював на повну потужність, я б зміг подолати ще метрів триста, але він продовжував давати осічки, а два з десяти циліндрів, схоже, взагалі не працювали. Якщо я досі не опинився в зоні, якої шукав, то під час цієї подорожі вже не побачу її. Та невже я ще не досягнув її? Виписуючи кола, наче велетенський яструб на дванадцятикілометровій висоті, я дозволив моноплану рухатися на власний розсуд і за допомогою бінокля з мангаймським склом уважно розглядав усе навкруги. Небо було чистісіньке; ніде ані сліду тих небезпек, які я собі уявляв.
Я вже казав, що ширяв по колу. Раптом мені спало на думку, що не завадить узяти більший розмах і вийти на нову траєкторію. Коли мисливець на землі опиняється в джунглях, він прочісує їх у пошуках здобичі. Розмірковуючи, я дійшов висновку, що повітряні джунглі, які я собі уявив, лежать десь над Вілтширом, тобто на південний захід від мене. Я орієнтувався за сонцем, адже мій компас тут не допомагав, а землі не було видно – лише віддалена срібляста пелена хмар. Однак я доклав усіх зусиль, аби визначити напрям, і спрямував літак точнісінько туди. Я вирахував, що запасів пального мені вистачить не більше ніж на годину, але міг дозволити собі використати їх до останньої краплі й повернутися на землю, розкішно спланерувавши вниз.
Раптом я помітив щось нове. Повітря переді мною втратило свою кришталеву прозорість. Воно наповнилося якимись довгими рваними пасмами чогось схожого на дуже тонкий цигарковий дим. Цей дим висів кільцями й спіралями, повільно обертаючись і закручуючись на сонці. Коли моноплан пролетів крізь нього, я відчув на губах ледь помітний маслянистий присмак, а на дерев’яних деталях літака побачив масну плівку. Схоже, в атмосфері з’явилася якась тонка органічна матерія. Там не було життя. Невідома речовина була рудиментарна й розсіяна, вона тяглася на тисячі квадратних метрів, а потім розпадалась і зникала. Ні, це не було життя. Та, може, це залишки чогось живого? Може, це їжа для якогось чудовиська, адже навіть могутні кити живляться океанським планктоном? Ця думка кружляла у мене в голові, аж тут я поглянув