Лети або тремти. Рэй БрэдбериЧитать онлайн книгу.
класу. Я сказав йому: «Ласкаво просимо на борт», – і хотів допомогти зайти в двері для екіпажу, але він відсахнувся і мало не вдарився головою об низький одвірок. Гадаю, якби там було більше місця, він би відскочив. Мені в ніс ударив його запах, різкий і лікарняний, – мазь «Vicks VapoRub».
За ним ішла бортмедсестра, рішуча і професійна в ході, вбранні та жестах; на борт вона теж піднялася без допомоги. Я так само привітався з нею. Упізнав: одна з тих, кого я регулярно перевозив із Кларка на Філіппінах до Дананґа і в зворотному напрямку на початку своєї кар’єри. Вона була лейтенанткою зі сталевим поглядом і сріблястим волоссям. Колись недвозначно – і то не раз – натякала мені, що будь-який йолоп, котрого вигнали зі школи, виконував би мою роботу краще за мене. На формі в неї було написано «Пембрі». Вона доторкнулася до хлопцевої спини й повела його до крісел, але не прохопилася жодним словом, навіть якщо впізнала мене.
– Сідайте де заманеться, – дозволив я. – Я технік-сержант Девіс. Ми злетимо менш ніж за пів години, тож влаштовуйтеся зручніше.
Хлопець на мить завмер.
– Ви мені не казали, – звернувся він до медсестри.
Вантажне відділення «старліфтера» з виставленими на загальний огляд, а не захованими, як в авіалайнері, нагрівальними, охолоджувальними та пневматичними трубками скидалося на приміщення котельні. Труни вишикувались у ньому двома рядами, залишивши посередині прохід. Загалом їх було сто шістдесят – стояли по чотири одна на одній. На місці їх утримували жовті багажні сітки. Дивлячись повз них, ми бачили, як зникає сонячне світло, – вантажний люк зачинився, залишивши нас у незручній півтемряві.
– Так ти найшвидше потрапиш додому, – сказала жінка хлопцеві нейтральним тоном. – Ти ж хочеш додому, чи не так?
Його голос сочився переляканою образою:
– Я не хочу їх бачити. Хочу сісти обличчям уперед.
Якби малий озирнувся, він побачив би, що таких крісел у нас немає.
– Усе гаразд, – заспокоїла медсестра, знову смикнувши його за руку. – Вони теж їдуть додому.
– Не хочу дивитися на них, – повторив хлопець, коли вона підштовхнула його до крісла біля одного з маленьких ілюмінаторів. Коли він спробував пристебнутися, Пембрі нахилилась і допомогла йому. Він учепився в бильця крісла, як у поперечину на до всирачки страшних американських гірках. – Не хочу про них думати.
– Я зрозуміла.
Пішовши вперед, я вимкнув світло в салоні. Тепер довгі металеві скриньки освітлювали лише дві червоні лампочки-близнючки. Повернувшись, я приніс хлопцеві подушку.
Ідентифікаційна табличка на занадто великій для нього куртці повідомляла: «Ернандес». Хлопець сказав:
– Дякую.
Але бильця не відпустив.
Пембрі пристебнулася поруч із ним. Я склав їхні речі та взявся за останню перевірку.
Піднявшись у повітря, я зварив на електричній плитці в пасажирському модулі каву. Медсестра Пембрі відмовилась, а Ернандес трохи