Лети або тремти. Рэй БрэдбериЧитать онлайн книгу.
Хлопець криво посміхнувся і промовив:
– Я ж вам казав.
– Піду перевірю, – сказав я їм.
– Нехай граються, – попросив Ернандес. – Їм просто хочеться гратися. Хіба вам у дитинстві цього не хотілося?
Спогади про дитинство накрили мене хвилею: безкінечні літні дні, катання на велосипеді, подряпані коліна, я повертався додому в сутінках, а мама казала: «Подивись-но, який ти замурзаний». Я замислився про те, чи рятувальні команди помили тіла, перш ніж поскладати їх у труни.
– Я розберуся, що це таке, – пообіцяв я. Пішов і знову зняв ліхтарик. – Залишайтеся на місці.
Я дозволив темряві обмежити мій зір, сподіваючись, що це покращить слух. Турбулентність ущухла, і ліхтарик лише допомагав мені не заплутатись у вантажних сітках. Я прислухався, намагаючись почути щось нове чи незвичне. Це був не поодинокий звук, а якийсь їх набір – такі звуки не стихають і не з’являються ні з того ні з сього. Витік палива? Безквитковий пасажир? Думка про змію чи якусь іншу тварюку з джунглів усередині цих металевих скриньок неабияк насторожила мене і нагадала про сон.
Біля вантажних дверей я вимкнув світло й прислухався. Стиснуте повітря. Чотири турбовентиляторні двигуни «Пратт енд Вітні». Шви деренчали. Паски для фіксації вантажів ляскали.
Аж раптом – ще щось. За мить різко додався ще якийсь звук, спершу приглушений і розосереджений, наче шум десь у глибині печери, а потім чіткий і несподіваний, мов галас, що налякав любителя розвішувати вуха.
Діти. Сміх. Наче перерва в початковій школі.
Я розплющив очі й посвітив ліхтариком на сріблясті контейнери. Вони скупчились навколо мене, немов чекали чогось.
Діти, подумав я, просто діти.
Я промчав пасажирським відсіком повз Пембрі й Ернандеса. Не знаю, що вони побачили на моєму обличчі, але якщо це хоч трохи нагадувало те, що я побачив у невеличкому люстерку над умивальником у вбиральні, напевно, одночасно нажахалися й відчули, що справедливість є.
Я перевів погляд із дзеркала на інтерком. Про будь-які проблеми з вантажем слід негайно звітувати – цього вимагає процедура. Та що я скажу командирові? Мені закортіло покінчити з усім цим, просто скинути труни – та й по всьому. Якщо я скажу, що у вантажному відсіку вогонь, ми спустимося на висоту близько трьох тисяч метрів, і я зможу відчинити засуви й викинути весь вантаж у Мексиканську затоку; ніхто не поставить жодного питання.
Але я зупинився, випростався, спробував подумати. Діти, думав я. Не чудовиська, не демони – просто звуки, з якими граються діти. Ніщо тебе не схопить. Ніщо не може тебе схопити. Я поборов тремтіння й вирішив заручитися допомогою.
Гедлі я знайшов у ліжку, він спав. На грудях у нього, наче намет, лежала розгорнута книжка з погнутими кутиками, на обкладинці якої в пристрасних обіймах злилися дві жінки. Я потрусив його руку, і він сів. Ми трохи помовчали. Інженер потер обличчя однією рукою й позіхнув.
Коли він подивився простісінько на мене, я побачив, як стурбовано скривилося його обличчя. Він схопив свою