Вогненне око. Олесь УльяненкоЧитать онлайн книгу.
видавалося, не бачив, – слухав легенький хрускіт, тупотіння: люди ламали соснове гілляччя вінків, порпались кайлами й задубілими руками у смітті, збиваючись густими купами біля тліючих вогнищ. І Віталій угрішився свого переступу, що довірився якомусь нелюду, жовті більма котрого викликали огиду, таку, як після першої ночі з Люсею.
Шмулєвич полюбляв вештатися містом, особливо його цікавили ринки, розляпані на той час широкими олійними плямами, де порок і пристрасті, де зотлівало саме розуміння людського, в чині цивілізації, де видно людину, мов крізь каламуть замуленої води: шамкання голосів, ревище і гикання азіатів зі слизявим сопухом мускусу; там кремезні молодиці, обминаючи поглядом широкопиких селюків, понад рожеві пірамідки яблук, хтиво поглядали на кавказців; тоді він ішов повагом на блошиний ринок, де прогірклі від власного калу ветерани безконечних, незчисленних воєн, битв, числа яких не добрати, торгували вудлищами, гачками для риболовлі. Далі його виносило до Республіканського стадіону, кинувши в саме вирлище тугих звуків, де від люду, тупоту й тріпотіння спадало, видавалося, не одне світило. І він, легко виставляючи ноги, ступав вимерзлою площиною, розірваною світлом десятка ліхтарів; поглипуючи на люд, розсіяний під вируділим клейковинням неба, люд, що ворушив дірочками ротів, пропонуючи товар; він проходив догори, сходинку за сходинкою, по спіралі, де вчорашні професори естетики пропонували найтоншу жіночу білизну, а вчительки літератури і мови – гумові фалоси та презервативи; а ще вище, на самій верхотурі, де вітер надував яскраві сукні з червоними трояндами по полю, – норкові шуби, шкіряні куртки, чоботи пропонували колишні учні ПТУ та кримінальники, – ось, дочекалися красивого життя. Воно безроздільно, цілковито їхнє, із сатисфакцією перед тими, хто їх принижував. Звідавши тисячі смертей, Шмулєвич, котрий пройшов війну від В'єтнаму до Афганістану, розумів більше від решти його освічених колег: хто не звідав пороку, той не дочовпає, що безстатева краса може тільки вбивати. До тих, хто внизу, він не мав жалю; для Шмулєвича оті підтоптані професори та істеричні вчительки були не більше, ніж підвальні щури та сопливі поліцаї, вчорашні селюки, чиї кийки не перевершували їхніх членів; він не долучався до втраченої ілюзії цих загнаних у зашмульганих пальтах, перештопаних благеньких сукенках – вони ж давно були посвячені, бо нишком гортали ксерокопії творів маркіза де Сада, що краса не врятує світ, а, навпаки, розбестить, проте вони із затятою зверхністю напівбогів безоглядно вбивали в голови отим висловухим селюкам ще за шкільними партами: треба так, і ані кроку не руш. Ось тобі й людська краса. Щось подібне до легенької каталепсії відчував Шмулєвич, проходячи повз червонощоких бабусь, які наче зіскочили з обкладинок «барвінків» та «мурзилок», – старушенції пропонували тоненьким, як глисти, школярикам заправлені опієм шприци й психотропні таблетки. І Шмулєвич мимохіть подумав про майора Балабанова, начальника штабу при роті писарчуків