Розбите дзеркало. Андрей КокотюхаЧитать онлайн книгу.
платить. Ніхто нікому нічого не винен. Сторони не мають претензій.
Усі задоволені.
Кожен отримує те, на що зголосився.
Не надто великий та різноманітний кошик бажань.
Секс.
І трошки необов’язкового спілкування.
– Тебе справді звуть Діаною?
– Ми не домовлялися перевіряти документи, – він не зрозумів, гостя пробувала пожартувати чи говорила цілком серйозно. – Тобі не подобається?
– Мені все одно, – Ігор знизав плечима.
На язиці крутилося й заледве не зірвалося – вона ані краплі не схожа на Діану. На його переконання, жінка зовні мала б відповідати своєму імені. Ця в уявленні Ярового мала б відгукуватись на Галю, Валю чи Надю. Зовні звичайна, навіть простецька, подібна до Лори Кочубей. Хіба виглядає трохи старшою, до того ж старанно наклала косметику. Навіть трохи переборщила.
А ще – наклеїла вії.
І начепила чорну перуку.
Не пофарбувалася – Ігор міг відрізнити штучне волосся від справжнього. Обмовився в чаті під час листування: любить брюнеток. Свої фото там ніхто не виставляв, такі умови адміністрування. Знайомство наосліп саме те й передбачало. Жодних сюрпризів не буде, якщо співбесідники обміняються знімками. Діані задля однієї зустрічі фарбуватися не варто, навряд чи обтяжить себе цим. Тож перука – найкращий вибір та єдиний вихід.
Але чорне волосся…
Хоче сподобатися, підсвідомо хоче.
Він не подобався, прочитав по очах гості відразу. Не здивувався, з дитинства звик до прізвиська Кінь, знайшов сили не ображатися. Обрав інший шлях – змусити поважати себе. Не дівчат, їхні кпини якраз відчував менше. А коли чув коняче на свою адресу від котроїсь, не реагував. Ігореві, від природи некрасивому, важливіше було ствердитися в хлопчачому товаристві, здобути чоловічу повагу. Тому Яровий забув про все, окрім бажання зробитися найрозумнішим спершу в класі, потім – у школі.
Мети досяг, однолітки не раз користувалися його знаннями на уроках, особливо на контрольних із точних та природничих предметів. Незабаром за «Коня» вже можна було й відгребти від котрогось із сильних прихильників Ігоря. Успіху в дівчат він усе одно не мав, але з шостого класу був наближений до самого Едвіна. Довкола нього завжди квітнуло, тож поза увагою Ігор так чи інакше не лишався.
Аж поки…
Геть, червона мавпо!
– Щось не так? – Діана бренькнула тривогою.
– Чому? Ти про що?
– Головою труснув.
Справді, женучи прикрі думки, Яровий забув – удома не сам.
– То я про своє. Задумався трохи. Робота.
– Заважаю?
– Ти ж прийшла, – Ігор не знайшов іншої відповіді.
– Слухай, я справді можу піти, – швидко заговорила Діана. – Нічого страшного, я все зрозумію. Невчасно, раптом ми взагалі помиляємося… обоє…
– Перестань.
У таких випадках треба взяти жіночу руку в свою, сказати щось ніжне, лагідне, заспокоїти. Проте для Ярового навіть