Мати все. Люко ДашварЧитать онлайн книгу.
салат і склянку боржомі. Делікатна? Не хоче випробовувати міцність його гаманця чи… Крадькома глянув на дівчину – у чому каверза? Він нутром відчуває: вона інакша, апріорі не може бути такою м’якою, привітною і беззбройною. Ага! Виховання. Не дозволяє собі поставити чоловіка у неякове становище. Цікаво: якби вони зустрілися знову, вона б так само аскетично жувала салат чи обрубала б найменшу надію одним ковтком бордоського гран-крю «Мутон Ротшильд» урожаю 1945 року вартістю понад двадцять тисяч євро за пляшку?…
Стас завівся. Стас захотів зрозуміти: на скільки зустрічей зі звичайним хлопцем із Троєщини стане шляхетної панянки, та з кожним новим побаченням усе більше й більше проймався чарами м’якої Лідиної привітності і бездоганної стриманості. Дідько, як… Як вона примудряється не помічати його демонстративно-правильної мови, у якій нема-нема та й прослизне неоковирне слівце з околиці, його ледь прихованого нудьгування біля полотен сучасних художників. І той Шнітке… Стас чув про Ніцше, а Шнітке – це що таке?…
– Поважаєш філософію? – запитав.
– Можна сказати і так, – відповіла ухильно. – Захоплююся його «Життям з ідіотом».
– Книжка? – спробував угадати.
– Музика, – обережно, а в нього аж щока почервоніла – ляпас, ляпас! Уточнила, ніби перепросила: – Опера.
Глянула на нього, поспішила виправдатися:
– Але лібрето писав Віктор Єрофєєв!
Стасу стало кисло в роті – а хто такий Єрофєєв?
Після тієї розмови він повернувся до маминої квартири на Троєщині розлюченим вкрай. Так, усе! Досить! Досить удавати, що вони одного поля ягідки. Вона, певно, із білою серветкою за стіл сідає, не вміє підвищувати голос і читає перед сном щось без ілюстрацій. Треба визнати – вона перемогла. Без пихатих відмов і зверхнього погляду довела: Стас ніколи не стане їй рівнею. І справа не в грошах. Серед багатих ідіотів повно – як штучних діамантів у ювелірному салоні. Сяяти сяють… Ні, справа не в грошах. Поруч із Лідою Стас хронічно відчуватиме себе гіршим. І, поки стосунки не зайшли далі палких поцілунків – треба ставити крапку. Якщо він, звісно, себе поважає!
Думка ця так підбадьорила Дезінфікатора, що він навіть збігав до сусідської Інки, за п’ятдесят гривень швиденько здихався сперми і, як це роблять у кіношних нюнях, закурив у її постелі. Міг собі дозволити. Тут він був першим… Тут не треба читати Шнітке і слухати Єрофєєва! «Тут… лайна по вуха! Тут дихати – смородом! Що я тут роблю?!» – вразився. Гидливо тикнув недопалок Інці в зуби і – розлючений ще більше – вискочив на свіже повітря. Сів на повалений паркан біля школи і раптом, як у далекому дитинстві, подумав, що не хоче ставити крапку, що насправді йому від Ліди нічого не треба. Ну, бодай попервах… Просто – йти поруч, слухати її голос, дарувати квіти, дивитися, як червоніють її щічки і блищать глибокі сині очі, коли він обережно веде долонею по її лицю і лише одним пальцем торкається вуст…
Серце защемило, логіка відмовилася окреслювати шляхи. Любов, хлопче. Це любов… Ти ж не дурний, усе розумієш… Усе! Що тобі