Гітара, кості, кастет. Фрэнсис Скотт ФицджеральдЧитать онлайн книгу.
найкраща компанія!
– Що за нісенітниці?
– Кажу так, бо тепер ви – світська дівчина, а я для цих людей – всього-на-всього слуга! Ви – в їхньому товаристві, це я влаштував. Краще йдіть, або ж більше ці люди не запросять вас на свої раути!
– Вони все одно не запрошують, Джиме, – тихенько мовила вона. – На завтрашній теж не отримала запрошення.
На його обличчі вималювалося обурення.
– Не запросили?
Вона похитала головою.
– Я їх змушу! – люто вигукнув він. – Я їм доведу, що вони повинні! Я… Я…
Вона підійшла до нього ближче; її очі заблищали.
– Джиме, та ви не переймайтеся! – вона хотіла його заспокоїти. – Не хвилюйтеся! Що мені до них? Завтра ми самі підемо веселитися – тільки ми з вами, удвох!
– Я з благородної родини! – з викликом протягнув він. – Зрійте в корінь!
Рука дівчини м’яко лягла на його плече.
– Знаю. Ви – кращий за них всіх разом взятих, Джиме!
Він підвівся, підійшов до вікна й став зі скорботою спостерігати за днем, що готувався до сну.
– Краще б я так і залишив вас дрімати у вашому гамаку!
Вона розсміялася.
– Я страшенно рада, що ви так не зробили!
Він обернувся й похмуро подивився в зал.
– Підмети тут, Гюго, і зачиняй, – сказав він тремтячим голосом. – Літо скінчилося, і нам час збиратися додому, на південь!
Осінь завітала рано. Прокинувшись наступного дня, Джим Пауелл виявив, що в кімнаті холодно; феномен вересневої студені на якийсь час змусив його забути про те, що сталося напередодні. Та коли чоловік знову згадав про вчорашнє приниження, котре змило весь бадьорий лиск літа, обличчя його спохмурніло. Йому залишалося лише одне: повернутися туди, де всі його знали й де білій людині ніколи та за жодних обставин не скажуть тих слів, що почув він тут на свою адресу.
Після сніданку до нього майже повернулася його звична безтурботність. Дитина Півдня, якій не властива зацикленість однією справою. Те, що колись завдавало болю, відгукувалося в серці достеменно лиш декілька раз – затим та подія навіки осідала в бездонній порожнечі минулого.
Втім, коли за силою звички він прийшов до своєї спорожнілої установи, котра, як і старовинний санаторій містера Сноркі, вже перейшла в розряд спогадів, у серці його запанувала меланхолія. У залі, у глибокій тузі посеред розбитих сподівань господаря, сидів лиш Гюго – втілення відчаю.
Зазвичай декількох слів Джима було достатньо, аби душа Гюго сповнилася мовчазним екстазом, втім, цього ранку слова вимерли. Два місяці Гюго перебував на такій вершині, про яку він раніше й мріяти не міг. Юнак отримував справжнє задоволення від своєї роботи й віддавався їй з усією пристрастю, з’являючись в залі задовго до початку занять і затримуючись там навіть після того, як розходилися всі учні містера Пауелла.
День тягнувся до не надто перспективної ночі. Амантіс не прийшла, і Джим, зневірившись, вирішив, що вона, певно, передумала з ним сьогодні вечеряти. Може, це й на краще –