В неділю рано зілля копала. Ольга КобылянскаяЧитать онлайн книгу.
І, луснувши з неописаною погордою і гнівом дверми, вийшов. В його рухах і голосі було стільки приказуючого і гордого, що господиня вмовкла і побіліла. – Тьфу! – сплюнула і хрестилася. – А се що таке? Кого я маю в хаті? Приймака, боярина чи поповича? Ади який гонор мамі віддав, дверми під носом, мов жидові, луснув, і він не «пройдисвіт», його не «безчестіть». Михайле, ви чули? – кликнула в другу хату до господаря, звідки й без того висунулася висока, тепер в низьких дверях похилена постать самого господаря.
– Та чую, – відказав він. – Та що ж?
– Що? – кричала жінка, – ви ще питаєте, що? Адіть, за ваш хліб-сіль який гонор віддав.
– Та не дразни-бо його вже стільки тим «пройдисвітом» та «пройдисвітом». Ти бачиш, він вже такий вдався на місці довго не висидить. То і що з ним вдієш? Убити його за те не уб’ю.
– Я його привчу! – відкрикувала господиня.
– Ба ні, не привчиш. Я вже без тебе пробував. По-злому – і стільки на добре не виходить. Знай, тепер він знов кілька день на очі не покажеться. Чорт знає, що в нім за вдача, але вже такий.
– Від родичів «пройдисвітів» – кажу вам, – вчепилася господиня знов цього.
– Ми його батька-матері не знали… – боронився чоловік, що, по правді, Гриця дуже любив і перед жінкою заєдно боронив, хоча сам тайком за пройдисвітство набирав, – лише знайшли маленького під нашою хатою. Він, може бути, і панська дитина – ми сього не знаємо. Його яким-небудь словом не зачіпай, він зараз кипить, і вже його борзо не примириш. У мене Гриць не пройдисвіт.
– А я кажу, що він таки пройдисвітська дитина. Найшли в закуренім лахмітті, дарма що з вузликом золотих червоних.
– Та вже в закуренім чи ні, а тепер він наш. А як вже наш, то не збиткуй. Бачиш, він терпцю не має. Ще колись, розлютившись, покине нас.
Господиня вмовкла і здвигнула плечима. Се їй ніколи на думку не приходило і тому потрохи на хвилю занепокоїло.
– Ет, і наговорили! – закинула вже чомусь примиряючим голосом, неначе не хтіла більше про «пройдисвітство» говорити. – Тепер «покине» – коли ми його вигодували і він головою майже стелю здіймає?
– Якраз тепер. Тепер він де-небудь годен на роботу стати, а передом був малий.
– Ет, що там! – перебила йому сухо жінка. – Радше знайте, Михайле, що оногди казав мені, що дав собі знов новий писаний кожушок шити. Він вже відтепер зачинає дівчатам голови завертати.
– Або я йому це забороню? – відповів господар. – Гарний, молодий, то й завертає.
– Він вже чи не на кождім танці мусить бути.
– Та нехай собі. Хто молодий, той гуляє.
– Як завтра скаже вам, що хоче женитися. Його дівчата роєм обступають… А тоді що вдієте?
– Не позволю і землі не дам. Йому ще час женитися… нехай ще коло нас ґаздує, щоб знав я… кому землю передам колись…
– Овва… він вас дуже послухає! – закинула жінка. – Я вже чи не раз перехопляла його з Настунею Кривинюківною. До других залицяється, а до неї таки горнеться.
Господар