Галицька сага. Майбутня сила. Петро ЛущикЧитать онлайн книгу.
знаєш?
– Нє.
– Ото і той син не зрозумів батька. Він перестав сьи вітати з сусідами, налапав в лісі лисиць, здер з них шкірку і поклав на межі поля. Люди сьи сміяли з него, позабирали шкірки, а коли вже грошей в него не хватило на нові чоботи, він сьи задумав. Так його і застав сусід та й питає, що з ним. Той і каже. Так і так, батько заповів мені таке робити. «А чи правильно ти зрозумів батька?» – питає сусід. Не казати «Дай, Боже, щастя!», то значит першим виходити на поле і останнім йти додому, тоди люди будуть тобі говорити. Обкидати поле лисами, то значит обгорувати скибами, а кожну неділю до церкви ходити в нових чоботах, то просто чистити їх. Отака наука!
– І той син став господарем? – запитав Гриць.
– А певно, що став!
– І я буду таким! – впевнено пообіцяв син.
Олекса ніжно погладив його по голові. Саме такі слова він і хотів почути. А Гриць не вгавав.
– А мої вуйки на полі не роблють, а вони є господарі?
– Таки не мають поля, але й вони тоже сьи нароблять.
Так вони їхали польовою дорогою, розмовляючи зовсім не по-дитячому, чому були раді обидва: син радів, що його вже не вважають малим, як молодших братів, а Олекса ще раз переконався, що Гриць його не підведе.
Біля обійстя Кандиб Морози зупинили коней. По-перше, Олекса обіцяв зайти до Семена, а по-друге, зауважив перед хатою двох братів Кандиб – Івана та Гриця. Видно, старший син вчора приїхав до батьків.
Почувши, що поруч зупинилися коні, зі стайні вийшов Семен. Здавалося, шваґер Олекси не піддавався часу, був таким же струнким та підтягнутим, яким його пам’ятали, лише у волоссі уважний погляд міг помітити несміливу сивину.
– Засіяв? – поцікавився Семен, привітавшись з Олексою. – Щось скоро сьи впорав!
– Та я не один був! – серйозно мовив Олекса, кивнувши на сина.
– Ну, тоди справи у вас підуть скорше! Спочатку Гриць, потім Йосип з Йваном… Не пропадете!
– Та певно, що не пропадем! А я вижу, тобі тоже прийшла поміч!
І він кивнув на старшого сина.
– Приїхав вчера, – пояснив Семен. – Грицю, йди до нас!
Гриць Кандиба приставив вила до стіни і, на ходу витираючи руки, підійшов ближче.
– Слава Ісусу Христу, вуйку! – привітався він.
Хоч він і був у звичній сільській одежі, око Олекси відзначило у поведінці й словах племінника щось чуже, міське.
– Слава навіки, Грицю! – відказав Олекса. – Приїхав помогти батькам?
– Та поки їхав, то тато з Іваном все встигли зробити, – засміявся юнак.
– Значить, добре приїхав! – зробив висновок Олекса.
А Гриць підійшов до малого і подав йому руку.
– Ну, тезку, здоров! – привітався.
Чесно кажучи, малий Мороз не знав, що значить слово «тезко», але також із серйозним виразом обличчя привітався. А Семен з Олексою підійшли до лавки, що стояла перед хвірткою, мовчки закурили.
– Як тобі поле? – поцікавився Семен.
– Файне поле! Завжди таке хотів мати, – признався Олекса.
– Не