На запах м’яса. Люко ДашварЧитать онлайн книгу.
Ясно! – Бабі цукор у зуби – гуляйте! – По банки з тачкою якоюсь приходьте, бо в руках поки донесете – половину розіб’єте!
Горпина цукор до торби поклала, до прилавка притулилася.
– …А мені що робити? Терпіла! Бо жаліла, – призналася. – Казав: аж болить йому, як не теє… не зніме напруження. А я його обійму та й кажу: «Знаєш, Васильчику… Війну пережили, Сталіна з Хрущовим поховали… І тут не пропадемо. Олійки собі візьму…»
– Та досить уже, бабо Горпино! Бо вас зараз спогадами з ніг знесе! Мені ті деталі геть не цікаві!
Баба Горпина торбу на плече закинула, вицвілими оченятками на Тому з тривогою глянула.
– Невже на Петра твого мужська неміч напала?…
– Ще вигадайте дурного! Та по селу понесіть! – визвірилася Тома.
– А ти йому «Віагри» чарочку налий. Кажуть, така ловка штука для цього діла.
Томі терпець урвався. З-за прилавка вийшла, бабу Горпину попід руки та на вихід.
– Ідіть уже! Без вас розберуся.
– А Петро з виду так нічого… І не скажеш, що немічний. На Лупин хутір попер, як заведений, – не вмовкала баба.
– Коли це? – здивувалася Тома.
– Та щойно. Я оце до тебе по цукор, а Петро твій – на хутір.
Петро ледь діждався, поки жінка з хати. Третю ніч на нервах: хіба то діло – лежиш поряд із дружиною, а в трусах… заначка. І трусишся, Бога молиш: «Хоч би скоріш заснула, обніматися не лізла, бо триндець забаві!» Знайде гроші – кишки на лікоть намотає.
Тільки Тома за поріг, Реп’ях заначку з трусів витяг і поклявся: хоч усцуся, а схованку знайду! Вкотре хату облазив:
– Що за халепа? І гроші нема де заникати!
Присів на диван, у стінку очима увіп’явся – ремонт час робити. Онде край шпалери під стелею відклеївся. А що, як під шпалеру бакси засунути? І шпалеру заклеїти?
– Оце діло! – Звився, по шухлядах. Клей ПВА знайшов, на табуретку заліз, бакси обережненько під шпалеру засунув, тяп-ляп – є! Приклеїв кут шпалери, хвилин десять долонями попритискав, розрівняв. Відійшов, глянув.
– А фіг хто здогадається!
Аж до пляшки потягся – хильнути на радощах, та вчасно зметикував: зарано. На хутір змотатися, поки Тома в магазині… До Гілки тієї.
Шапку на вуха – і гайда. Так вправно сніг місив, аж баба Горпина зацікавилася:
– Куди це ти чешеш, Петре?
– На хутір треба!
Потічок перетнув – сумну Уляну зі свічкою згадав. Усміхнувся розгублено: «І що то було? Чого серце тьохнуло, аж дихалку забило?» Закрокував до старої материної хати, усе вигадував, як вмовити дівчину таємницю берегти. Уже й хвіртку відчинив, та озирнувся на Улянин двір: жінка відчайдушно махала малою сокиркою біля дровника, кидала на купу колотих дров.
Затупцював на місці: допомогти чи як?
– Ви до мене? – почув Майчин голос.
На ґанок вийшла – без вітру хитається. По снігу до хвіртки. Біля Петра стала, в очі дивиться. А худа ж. А бліда.
– Ти теє… не захворіла часом?
– Смішне питання, – скривилася глузливо. Ох, чудна!
– Що смішного?