На запах м’яса. Люко ДашварЧитать онлайн книгу.
прибило до порога. Скрутилася на прогнилих дошках – не несуть ноги до хати. Ніч засліпила – у суцільній темряві і гілок на грушах не роздивитися. Гнітючу тишу проривають то полохливий шурхіт, то раптові схлипи, то хиже гарчання. Серце забилося під кадик – озиралася перелякано: хто?… Та важкий морок знущався, лякав ще більше – не виштовхував до порогу жахливих тварюк, що вони знай шаруділи навкруги, огортав простір безнадійною цупкою чорнотою.
Чому ж так невимовно страшно?… Онде повітря хвоєю просякло, як простягнути руку – торкнешся бурульки, що вона звисає з даху. Зіщулилася, щільніше обкрутила шалик навколо шиї. Підсунула ближче до себе рюкзак, долоньки в пахви. Перед очима вихор подій: вирок, зрада, мотузка гойдається-манить і так хочеться наважитися, аби показати їм усім… Та серце колотиться, гонить на край світу, де світу нема, нема людей, подій, життя, тільки повітря на кілька судомних хапків, щоби шубовсть… і тонути-топитися у страхах. І ось вона тут. Лупин хутір.
Жахнулася – дурна-дурна! Купила яму – кому і що доводити взялася?! Та в лісі… Хвора, їй-богу!
– Геть хвора.
Погнала моторошні думки, спробувала уявити сонце, – не те пекуче, що випалює до кісток, – життєдайне, лагідне. Краєчки вуст потяглися до вух, наче хто за нитки смикнув, та усмішки не вийшло: холодно, мамо! Не тільки вуста – кістки зледеніли. Всмерть.
Злякалася. На ноги. Зуби цокотять. Ввалилася в хату. Де ж ті кляті ключі? Скоріш замкнутися, щоби ніхто… Наштовхнулася животом на кут стола – аж попливло перед очима. Хитнулася – як же боляче! – завалилася на голий дерев’яний тапчан у чобітках, джинсах, светрі, пуховику, шалику. Рюкзак до живота. Вовняну шапку на ніс. На… – зуби цокотять – на-що… питала Галю про електрику? Сірників би краще попросила. Підпалити халабуду. Те… Те-пло було б. Те-мінь. Те… У голові паморочиться. Те-пер… помру?
Під вікном сніг у відповідь – рип… Е-е-е… Скоро ж ти, бабо-смерть. Уже й пришкадибала? Те… Те-пер?
– Є хто?… – почула тихий голос.
Що?! І питає?… А як мовчати-причаїтися? Пройде повз холодну сіру хату, посуне іншу здобич шукати?… Те… те-пер тихо, Гілко! Вмри, аби смерть оминула…
– Є хто?! – двері розчахуються, підлога скавучить.
Майка витріщає очі, намагається вихопити із суцільної темряви рухомі обриси. Марно.
– Хто тут?… – шепоче ледь чутно.
У темряві спалахує вогник сірника. Полум’я вихоплює худенькі жіночі руки – одна тримає сірник, друга підносить до нього білу свічу. Хата наповнюється м’яким миготливим світлом.
– Хто ви?… – Майка ледь ворушить вустами, вдивляється у скорботне жіноче лице – таке в Богородиці на іконі в куті.
Жінка тоскно хитає головою – ой, не брехала поштарка Галя. Недарма грюкала у хвіртку, кричала знадвору:
– Уляно! Там у Реп’яховій хаті дівча завелося. Геть дурне. Як до себе не забереш, до ранку задубне.
– Ходімо, – тільки й мовила.
Святий ти вечоре…
Де ті молитви? Дванадцятьом би апостолам і людям грішним куті, пирогів, борщу пісного, вареничків, вушок із