На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій ДімаровЧитать онлайн книгу.
видужувати.
Мама дивувалася, слухаючи подругу, а я, що не пропустив жодного слова, тихенько підійшов до неї і смикнув за рукав:
– Купи й мені літак.
– Атож, нагадай козі смерть! – засміялася мама. – Біжи краще подивися, де Сергійко.
Я неохоче пішов, а думка про літак не залишала мене. Минулого року, восени, у високому холодному небі забринів, загув, гостро спалахнув на сонці дивовижний металевий птах. Майже всі дітлахи, позадиравши голови та кричачи від шаленого збудження, помчали вслід за літаком, не розбираючи, де тини, де перелази.
І от виявляється, що літак той, ну, нехай трохи менший, можна купити в Полтаві. В нього яскраво пофарбовані крила, отакі, мабуть, як у великих метеликів, він гуде і літає, як той, що пролетів минулого року над нашим селом. Є від чого втратити голову!
Ходив по вулицях, гукаючи брата, що подався кудись з дітлахами, а літак все кружляв перед очима, аж я незчувся, як і сам почав густи, розставивши крилами руки та бігаючи вздовж вулиці.
Увечері я ще раз спробував ублагати маму. Позамітавши без маминого нагадування хату, винісши сміття, я підійшов до мами і солоденьким голосом запитав:
– А коли я піду до школи, ти мені купиш літак?
– Та відчепись ти від мене! – аж розгнівалася мама. – Дався тобі той літак!
Насупившись, я одійшов від мами, забився у найтемніший куток.
Цілу ніч мені снився літак. Наче я заводжу його, а він вимахує крилами, злітає високо-високо, а потім знову опускається вниз. Снилося, немов я заніс його до хати, поставив на стіл. І тільки поставив, відразу ж прокинувся.
Було вже досить видно, аби переконатися, що стіл порожній. Я відразу ж заплющив очі, щоб додивитися сон про літак, але тут прокинувся Сергіїще, почав перелазити через мене, я його сердито вщипнув, він щосили закричав, проснулася мама – і почався мій день.
Відтоді я щовечора охоче лягав у постіль, бо кожного разу сподівався побачити літак.
Врешті я вирішив, що залишився єдиний шлях одержати незвичайну іграшку – захворіти.
Але як тут захворіти в дідька, коли навіть узимку ні чхнеш, ані кашлянеш, хоч завжди приходиш додому з мокрими ногами і повною пазухою снігу!
– Ти знаєш що? Ти наїжся донесхочу зелених яблук, – пораяв Ванько, коли я поділився з ним своєю бідою. – Я колись наївся, то мало дуба не дав.
Ми забралися в сад, і я з заповзятою рішучістю взявся трощити зелені кислющі яблука. Щелепи мені зводило, котилася слина, та я жував і жував, бо на що ж іще можна мені сподіватися! Ванько ж час від часу тикав мене кулаком у живіт і розчаровано зітхав:
– Мало. У мене такий-о був. А пуп – як груша добряча!
Наївшись тих яблук, я прийшов додому, ліг на ліжко і почав терпляче чекати, доки прийде час «давати дуба».
Але я, мабуть, народився під нещасливою зіркою, бо в животі тільки бурчало – і більше нічого. Єдиним наслідком було те, що я довго не міг їсти яблук: досить було побачити їх, як відразу ж зводило щелепи і котилася слина.
– То в тебе пузо луджене, – сказав мені Ванько. – З таким пузом, хлопче,