Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой. Стефан ЦвейгЧитать онлайн книгу.
ли поряд з наявною й іншу дійсність. Шлях «Трьох співців свого життя» веде не в безмежний світ, як у перших з перелічених авторів, і не в реальний світ, як в інших згаданих, а назад – до власного «я». Найважливішим завданням свого мистецтва вони мимоволі вважають не зображення макрокосму, тобто повноти існування, а показ перед світом мікрокосму власного «я»: для них немає реальності значнішої, ніж реальність їхнього власного існування. Тоді як поет, котрий створює світ, extrovert[1], як його називає психологія, обернений до світу, що розчиняє своє «я» в об’єктивності твору до повного зникнення особистості (досконаліше за всіх Шекспір – як людина, що стала міфом), суб’єктивно відчуває, introvert[2], звернений до себе, зосереджує весь світ у своєму «я» і насамперед зображує своє власне життя. Яку б форму він не обрав – драму, епос, лірику чи автобіографію, – він завжди несвідомо в центр свого твору ставить своє «я», в кожному зображенні він перш за все показує себе. Завданням цього тому є спроба показати на прикладі трьох образів – Казанови, Стендаля та Толстого – цей тип поглиненого собою суб’єктивного художника й найхарактернішу для нього художню форму – автобіографію.
Казанова, Стендаль, Толстой, – я знаю, що зіставлення цих трьох імен звучить радше несподівано, ніж переконливо, і важко собі уявити площину, де безпутний, аморальний шахрай і сумнівний художник Казанова зустрічається з таким героїчним поборником моральності й досконалим оповідачем, як Толстой. Насправді ж і цього разу поєднання їх в одній книзі не вказує на розміщення згаданих імен у межах однієї й тієї ж духовної площини; навпаки, ці три імені символізують три сходинки, одна вища за іншу, ряд висхідних проявів однорідної форми; вони є, повторюю, не трьома рівноцінними формами, а трьома сходинками в межах однієї й тієї ж творчої функції: самозображення. Казанова, зрозуміло, є тільки першою, найнижчою, найпримітивнішою сходинкою наївного самозображення, в якому людина розглядає життя як сукупність зовнішніх чуттєвих і фактичних переживань і простодушно знайомить читача з плином і подіями свого життя, не оцінюючи їх, не заглиблюючись у свій внутрішній світ.
У Стендаля самозображення стоїть вже на вищому щаблі – психологічному. Воно не задовольняється простим рапортом, голим curriculum vitae[3], тут власне «я» зацікавилося собою; воно розглядає механізм своїх спонукань, шукає мотиви своїх дій і своєї бездіяльності, драматичні елементи у сфері душевного. Це відкриває нову перспективу – подвійного споглядання свого «я» як суб’єкта і об’єкта, подвійної біографії: зовнішньої і внутрішньої. Спостерігач спостерігає за собою, він переживає і перевіряє свої переживання, – не тільки зовнішнє, але й психічне життя стало предметом висловлення автора.
У Толстого – як типу – це самоспостереження досягає вищого ступеня; воно стає вже етично-релігійним самозображенням. Точний спостерігач описує своє життя, влучний психолог – роз’єднані рефлекси переживань; за ними, своєю чергою, стежить новий елемент самоспостереження – невтомні очі совісті; він спостерігає за правдивістю кожного свого слова, за чистотою кожного погляду, за дієвою силою кожного почуття; самозображення, що вийшло за межі цікавого самодослідження, є самовипробуванням, самосудом. Художник, зображуючи себе, цікавиться не тільки методом і формою, а й змістом і цінністю свого земного шляху.
Представники цього типу художників вміють кожну літературну форму запліднити своїм «я», але лише одну форму вони наповнюють собою цілковито: автобіографію, епос, що охоплює це власне «я». Кожен з них несвідомо прагне до неї, мало хто її втілює; з усіх художніх форм автобіографія найрідше виявляється вдалою, бо це найвідповідальніший вид мистецтва. За неї рідко беруться (в незліченній скарбниці світової літератури навряд чи вдасться нарахувати дюжину значних творів цього роду), як рідко беруться і за її психологічну критику, бо вона неминуче примушує спускатися з прямолінійної літературної зони в найглибші лабіринти науки про душу. Зрозуміло, ми не наважимося в тісних рамках передмови навіть приблизно намітити можливості та межі самозображення; нехай лише тематика проблеми та кілька натяків послужать прелюдією.
З першого погляду самозображення має здаватися приємним і найлегшим завданням для кожного художника. Бо чиє ще життя художник знає краще, ніж своє? Кожна подія цього існування йому відома, найпотаємніше – явне, найприхованіше – освітлене зсередини, і йому, щоб зобразити «правдиво» своє сьогодення і минуле, потрібно лише перегорнути сторінки пам’яті й списати з них життєві факти – всього один акт, навряд чи важчий, ніж підняття завіси для показу вже поставленого спектаклю; потрібно лише відсунути четверту стіну, що відокремлює «я» від світу. Мало того! Як фотографія не вимагає малярського таланту, бо в ній відсутня фантазія і вона є лише механічним закріпленням вже наявної дійсності, так і мистецтво самозображення, власне кажучи, вимагає не художника, а тільки чесного реєстратора; в принципі кожен охочий міг би бути автобіографом і міг би літературно зобразити свою долю й пережиті небезпеки.
Але історія вчить нас, що ніколи звичайним самозображенням не вдавалося зробити щось більше, ніж просто зареєструвати
Обернений зовні (
Обернений всередину (
Шлях життя, хроніка життя, коротка біографія (