Діви ночі. Юрий ВинничукЧитать онлайн книгу.
може мене обдурити. І розпашілий клієнт платить наперед… Кожен має свій метод.
– А що буде, коли станете старшими?
– Нічого страшного. Просто зараз ми при мінімумі праці дістаємо непогані гроші. Згодом змушені будемо вигострити майстерність. Опікун нам тоді також дуже буде потрібен, аби робити рекламу. Все-таки мені незручно вихваляти себе перед клієнтом.
– Але ж є ще одна перспектива – вийти вигідно заміж! – встряє Єлена.
– А я цього й не відкидаю, – погоджується Маріанна. – Це взагалі ідеальний варіант – вийти заміж за дійсного члена академії наук.
– Шкода тільки, що на ту пору, коли вони стають дійсними членами академії наук, їхні члени стають вже недійсними, – засміявся я.
– Подумаєш! А нам цього й не треба. Головне – прожити життя так, як казав Островський. Щоб не було мучітєльно больно. Потім. З життя треба взяти все найкайфовіше. І якнайбільше. Такий девіз.
– До нас ідуть, – шепоче Єлена.
Справді, до нашого столика прямує троє поляків. Усім близько сорока. Двоє чоловіків і одна жінка. У неї великий круглий живіт, а повні стегна, здавалося, ось-ось вигулькнуть із жорстокого полону тісних джинсів і являть нам свою рубенсівську драгливість.
– Рrzepraszam… Сzy tu jest wolno?[9]
Мотаємо головами, що означає водночас і «не розуміємо», і «не зайнято». Поляки вмощуються й діловито роззираються за офіціянтом.
– Готі го арістос ятрос каі, – каже Єлена.
– Хреяс тон ен моріон, – підтримує розмову Маріанна.
– Батрахоміомахія, – пригадую назву поеми Гомера.
Поляки замовкають і прислухуються. Так само завмирає карась, коли помітить хробачка. А потім р-раз! – і губа на гачку. Вони здогадуються, що ми не місцеві, але це їх інтригує і водночас сковує. Вони не знають, як себе вести, і в перші хвилини взагалі мовчать, лише переглядаються.
– Ясу, – задумливо вуркоче Єлена. – Епіклорес магес тріполітікос.
Поляки починають перешіптуватися, нарешті один не витримує психічної атаки і ковтає гачок:
– Рrzepraszam… Słyszałem, żе гоzmаwіаliśсіе w jаkimś nіеznаnym jęzуku. Włаśnіе doszło do sрrzесzki, со tо zа jęzуk. Рrzуjасіеl mówi, żе łоtеwskі, а jа – żе grесkі. (Перепрошую… Чув я, що ви розмовляли на якійсь невідомій мові… Власне ми по сперечалися, що то за мова. Приятель каже, що латвійська, а я – що грецька).
Бракувало якоїсь секунди, аби я не бовкнув «grесkі», та, видно, Маріанна помітила з виразу мого обличчя, що я розумію польську, і вже ось-ось готовий відповісти, бо штурхає мене під столом ногою. Я зиркаю на поляка туманним поглядом і відказую:
– Но, но… не понимаєм… гаварітє па рускі… харашьо?
Поляк повторює запитання російською і страшенно тішиться, коли виявляється, що мав рацію він, а не його колега. А, зрештою, він і не міг помилитися, адже кілька років тому відвідав Грецію і пам’ятає навіть окремі вирази, наприклад… Та я не даю йому пописатися грецькою, щоб не потрапити у халепу, і починаю одразу обряд знайомства. Поляк, що був у Греції, називається Антеком, а другий – Рисіком, їхню колєжанку звати Малгося. Завтра
Вибачте… Чи тут не зайнято?