Історія втечі та повернення. Элена ФеррантеЧитать онлайн книгу.
Відтак взялася за мою книжку. Запевнила, що сама вона її не читала, але чула, що це не та книжка, яку варто тримати вдома. І майже сердитим тоном зауважила: «А коли дівчинка виросте й знайде її, то що тоді? Вибачай, купувати її я не буду». Однак додала: «Я рада, що ти на цьому можеш заробити, мої вітання».
Один за одним ці епізоди викликали в мене сумнів, що книжка справді добре продається, бо і в позитивних, і в негативних рецензіях згадувалось про кілька дражливих сторінок. Я навіть було подумала, що Ніно завів розмову про секс з Лілою лише тому, що вважав, ніби з жінкою, яка пише те, що пишу я, можна говорити про таке без проблем. І саме тому мені знову захотілося побачитися з подругою. «Хтозна, – сказала я собі, – чи Ліла купила книжку, як Кармен». І уявила собі, як увечері після роботи на фабриці вона лежить, виснажена, поруч із сином – а Енцо сам десь у сусідній кімнаті – й уважно читає мою книжку, розтуливши вуста й зморщивши лоб, як це вона робила, коли хотіла зосередитись. Як би вона її оцінила? Чи вона теж побачила б у романі лише непристойні сцени? Але, може, вона його й не читала. Я сумнівалася, що вона мала гроші, щоб придбати її, треба було подарувати їй примірник. Спершу це здалось мені гарною ідеєю, але потім я її відкинула. Ліла досі була важливішою для мене, ніж будь-хто інший, але я не могла наважитись піти до неї. Я не мала часу, мені треба було багато вчитися, не зволікаючи. Зрештою, завершення нашої останньої зустрічі – у халаті поверх пальта вона стояла у дворі фабрики перед вогнищем, де горіли аркуші «Блакитної феї» – означало остаточне прощання із рештками дитинства, підтвердження того, що наші шляхи вже розійшлися. Можливо, вона просто сказала б: «Я не маю часу читати твою книжку, бачиш, як мені живеться?» І я йшла далі своєю дорогою.
Тим часом, хай якими були для цього причини, книжка продавалася дедалі краще. Якось зателефонувала Аделе й зі звичною сумішшю іронії та теплоти сказала мені: «Якщо так піде далі, ти геть розбагатієш, і тоді навіщо тобі здався той бідолашний П’єтро?» А потім передала слухавку чоловікові. Мовляв, Ґвідо хоче поговорити з тобою. Я розхвилювалася, з професором Айротою я розмовляла дуже рідко, і з ним я ніяковіла. Але батько П’єтро говорив дуже сердечно, привітав мене з успіхом, іронічно відгукнувся про надмірну соромливість моїх ганителів, заявив, що в Італії середньовіччя надто вже затяглося, похвалив за те, що я сприяю модернізації нашої країни, і всякі такі речі. Нічого конкретного про роман він не сказав, було очевидно, що він його не читав, бо був особою занадто зайнятою. Але було гарно з його боку висловити мені підтримку й повагу.
Не менш прихильно поводилася і Маріароза, вона теж усіляко хвалила мене. Спочатку здалося, що вона збирається говорити про книжку детальніше, але потім схвильовано змінила тему й сказала, що хоче бачити мене в університеті: на її думку, було важливо, щоб я брала участь у тому, що вона назвала нестримним потоком подій. «Приїзди завтра ж, – умовляла вона мене, – ти бачила, що діється у Франції?» Я була в курсі, бо не відходила