Салимове Лігво. Стивен КингЧитать онлайн книгу.
поки не побачив, що констебль вийшов і переходить вулицю, обережно обходячи калюжі у своїх чорних галошах.
Паркінс на хвильку затримався, щоб зазирнути до вікна нової крамниці, а вже потім постукав у її двері. Коли тут була «Громадська Балія», кожен, зазирнувши сюди, не побачив би нічого, крім купи товстих жінок у бігуді, які засипають відбілювач або міняють паперові гроші на монети в автоматі на стіні: більшість із них жують гумку, неначе ті корови з повними пащами соломи. Але вчора від полудня і більшу частину сьогоднішнього дня тут стояв фургон дизайнерів інтер’єрів з Портленда, тож тепер цей заклад мав вочевидь інакший вигляд.
До вітрини було підсунуто платформу, яку покривав товстий ворсистий килим світло-зеленого кольору. Два встановлених десь поза полем зору прожектори кидали м’яке, акцентуюче світло на три виставлених там речі: годинник, прядка та старомодний буфет з вишневого дерева. Перед кожною з цих речей стояв маленький пюпітр, а на кожному пюпітрі висіла скромна бирка з ціною, але Боже мій, невже хтось при здоровому глузді насправді заплатить $ 600 за прядку, коли можна поїхати в «Економ-Дім»[103] і придбати собі «Зінгер» за $ 48.95.
Зітхнувши, Паркінс підійшов до дверей і постукав.
Буквально за якусь секунду йому відчинили, немов цей новий парубок ховався за дверима, чекаючи, коли Паркінс до них підійде.
– Інспекторе! – промовив Стрейкер з тонкою усмішкою. – Як добре, що ви завітали!
– Простий, звичайний констебль, я б сказав, – відповів Паркінс. Він підкурив «Пелл-Мелл» і помандрував досередини, – Паркінс Ґіллеспі. Приємно познайомитись, – виставив він руку. Її було підхоплено, делікатно стиснуто пальцями, які вчувалися неймовірно сильними і дуже сухими, а потім відпущено.
– Річард Троккет Стрейкер, – відрекомендувався цей лисий чоловік.
– Я так і подумав, – сказав Паркінс, роззираючись навкруги.
Вся крамниця була застелена килимовим покриттям і перебувала в процесі фарбування. Запах свіжої фарби був приємним, але під ним ніби вчувався інший, якийсь недобрий. Визначити його Паркінс не зміг; він знову обернув свою увагу до Стрейкера.
– Чим я можу вам прислужитися у цей такий чудовий день? – запитав Стрейкер.
Паркінс обернув свій лагідний погляд за вітрину, де не переставав лити дощ.
– Ох, зовсім нічим, я гадаю. Зайшов просто, щоб привітатися. Чи радше, привітати вас із приїздом у наше місто і побажати успіхів, я гадаю.
– Як це уважливо. Бажаєте кави? Чи хересу? Маю і те, й інше там, ув офісі.
– Ні, дякую, я не можу затримуватись. А містер Барлоу є?
– Містер Барлоу зараз у Нью-Йорку, у закупній поїздці. Я не очікую його повернення до, щонайраніше, десятого жовтня.
– Отже, ви відкриватиметеся без нього, – сказав Паркінс, думаючи, що, коли ціни, побачені ним у вітрині, бодай на щось натякають, у Стрейкера, безсумнівно, не буде навали клієнтів.
– До речі, як ім’я містера Барлоу?
Знов повернулася та бритвено-тонка усмішка Стрейкера.
– Ви запитуєте як
«Value House» (1934–2002) – мережа демонстраційних залів, де можна було знайти потрібний товар у представлених каталогах і замовити собі доставку його додому, що обходилося дешевше за купівлю у звичайній крамниці.