Якщо кров тече. Стивен КингЧитать онлайн книгу.
навіть такого поганця, як Кеннет Янко. Але можу радіти, що не ти на його місці.
Раптом мені захотілось усе їй розказати, і це навіть могло статися, але якраз тоді пролунав дзвінок, двері класів відчинились і коридор сповнився гамірливими дітьми. Міс Гарґенсен пішла у своїх справах, а я – у своїх.
Того вечора я ввімкнув телефон і спершу просто дивився на нього, збираючись на силі. Міс Гарґенсен уранці говорила дуже логічно, але міс Гарґенсен не знала, що телефон містера Герріґена неможливим чином і досі працює. У мене не було нагоди розповісти їй про це, і я вважав (як виявилося, помилково), що вже ніколи не розкажу.
«Цього разу не спрацює, – сказав я собі. – У ньому лишився заряд на один останній ривок, і все. Наче лампа яскраво спалахує перед тим, як перегоріти».
Я вибрав його контакт зі списку й очікував – якщо чесно, сподівався – почути тишу або повідомлення про те, що номер більше не обслуговується. Але гудки йшли, і трохи згодом у моєму вусі знову з’явився містер Герріґен. «Я зараз не беру слухавку. Передзвоню пізніше, якщо це здасться доречним»
– Містере Герріґен, це Крейґ.
Я почувався по-дурному, говорячи до мерця, та ще й такого, у якого на цей час уже мала з’явитися цвіль на щоках (розумієте, я трохи почитав про це). Водночас не бачив тут нічого дурного. Відчував страх, як людина, що ступає по проклятій землі.
– Послухайте… – Я облизав губи. – Ви ж не причетні до смерті Кенні Янко, га? Але якщо так, то… гм… стукніть по стіні.
Я урвав дзвінок.
Чекав стуку.
Не дочекався.
Наступного ранку я мав повідомлення від користувача корольпірат1. Усього шість літер: «а а а. К К х».
Жодного сенсу.
Я перелякався на смерть.
Тієї осені я багато думав про Кенні Янко (тоді основною версією була історія про те, як він випав із другого поверху свого будинку, коли намагався тихцем вислизнути гуляти посеред ночі). А ще більше думав про містера Герріґена і його телефон, про котрий на той час жалкував, що не викинув його у води озера Касл. Мене заворожило, розумієте? Як заворожують ті дивні почуття, які ми всі колись маємо. Заборонені почуття. Декілька разів я майже подзвонив містеру Герріґену, але так і не зібрався – принаймні тоді. Колись його голос здавався мені заспокійливим, голосом досвіду й успіху, можна сказати – голосом діда, якого я ніколи не мав. Але тепер я не пам’ятав той голос таким, яким він був у сонячні дні, коли він говорив про Чарльза Дікенса, Френка Норріса чи Девіда Герберта Лоуренса або про те, як інтернет схожий на дірявий водогін. Зараз мені пригадувався лише шкребучий, схожий на звук майже стертого наждаку голос старого, який обіцяв передзвонити мені, якщо це здасться йому доречним. І я думав про нього в тій труні. У похоронному бюро «Хей і Пібоді» йому, безперечно, посклеювали повіки, але скільки той клей протримається? Чи лежить він зараз із розплющеними очима? Чи вдивляється в темряву гнилими очницями?
Ось що крутилося у мене в голові.
За тиждень до Різдва преподобний Муні попросив мене