Якщо кров тече. Стивен КингЧитать онлайн книгу.
і тато сказав, щоб я залишив його наостанок, доки він належним чином не помилується пейслевим жилетом, човганцями й бріаровою люлькою, котрі я йому наготував. Коли з ними розібралися, я здер обгортку зі свого єдиного подарунка й заверещав від радості, бо побачив те, чого весь час прагнув, – айфон, котрий умів робити так багато всього, що поруч із ним батьків телефон у машині здавався викопним.
Відтоді багато змінилося. Тепер уже айфон, який батько подарував мені на Різдво у 2007 році, став такою ж минувшиною, як спільна телефонна лінія на п’ять родин, про котру він розказував мені в дитинстві. Відбулося стільки змін, стільки проривів – і то дуже швидко. У моєму різдвяному айфоні було всього шістнадцять додатків, усі попередньо встановлені. Одним з них був «Ютьюб», бо тоді «Еппл» з «Ютьюбом» ще дружили (але це змінилося). Інший називався «SMS» – то був примітивний обмін текстовими повідомленнями (без емодзі – такого слова ще не з’явилося, – якщо ти не придумував їх сам). Був ще погодний додаток, що завжди помилявся. Але можна було дзвонити з пристрою настільки компактного, що він носився в кишені штанів, а ще краще – на ньому був «Сафарі», який поєднував тебе із зовнішнім світом. Коли ростеш у містечку без світлофорів і з ґрунтовими дорогами, як-от Гарлоу, зовнішній світ – то дивне і спокусливе місце, якого хотілося торкнутись, а телевізор не міг адекватно в цьому зарадити. Принаймні мені хотілося. Усе це було на відстані простягнутого пальця, дяка AT&T і Стіву Джобсу.
Був там і ще один додаток, який змусив мене згадати про містера Герріґена навіть того радісного ранку. Дещо набагато крутіше за супутникове радіо в машині. Принаймні для таких, як він.
– Дякую, тату, – сказав я та обійняв його. – Дякую-дякую-дякую!
– Тільки не сиди в ньому постійно. Ціни на дзвінки хтозна-які, тож я стежитиму.
– Вони скоро подешевшають, – сказав я.
У цьому я не помилився, і тато ніколи не дорікав мені рахунками. Мені все одно не дуже було кому дзвонити, але я любив дивитися відео на ютьюбі (і тато теж), і мені подобалося ходити до світу, котрий ми тоді позначали трьома буквами «w» – до всесвітньої мережі. Іноді я переглядав статті у «Правді» – не тому, що розумів російську, а просто тому, що міг.
Не минуло й двох місяців, я повернувся зі школи, відкрив поштову скриньку й знайшов конверт, підписаний мені старомодним почерком містера Герріґена. То була моя листівка до дня Святого Валентина. Я увійшов у дім, скинув книжки на стіл і розкрив конверт. Листівка не була квітчаста чи сентиментальна – у містера Герріґена був інакший стиль. На ній був зображений чоловік у смокінгу, що стояв у полі квітів і вклонявся, тримаючи в руці циліндр. Усередині був друкований напис: «Нехай рік буде сповнений любов’ю і дружбою». А нижче дописано: «З найкращими побажаннями від містера Герріґена». Чоловік зняв капелюха і вклонявся: хороше побажання, нічого шмаркливого. Отакий був містер Герріґен. Пригадуючи це, я дивуюся, чому він взагалі вважав день Святого Валентина гідним листівки.
У 2008 році