Мертва зона. Стивен КингЧитать онлайн книгу.
сюди з дальших кутків штату Нью-Йорк, щоб трохи повалятися на пляжі, дядьку. Ми у відпустці. Громити кантрі-шинки – не наш стиль. Там зараз рвуть собі сраку «Ангели пекла» і відділення «Чорних вершників» з Нью-Джерсі, але знаєш, кого там найбільше? Діток з коледжу. – Губа Сонні вигнулась. – Але в газеті цього не пишуть, га? Вони скоріше звернуть усе на нас, ніж на милих Сьюзі та Джимів.
– Ви колоритніші, – м’яко сказав Ґреґ. – І Вільям Льоб із «Юніон Лідера» не любить байк-клубів.
– Гад голомозий, – пробурмотів Сонні.
Ґреґ висунув шухляду й дістав пласку пляшечку бурбону «Лідер».
– Я за це вип’ю, – сказав він. Тоді з хрустом скрутив кришку й випив половину одним ковтком. Сильно видихнув, протер змоклі очі й простягнув бурбон через стіл.
– Хочеш?
Сонні добив пляшечку. Теплий вогонь піднявся від шлунка до горла.
– Оце підпалило, – хекнув він.
Ґреґ закинув голову назад і засміявся.
– Ми знайдемо спільну мову, Сонні. Нутром відчуваю, що знайдемо.
– Чого ти хочеш? – знову спитав Сонні, тримаючи порожню пляшку.
– Нічого… тепер. Але в мене є передчуття… – Очі Ґреґа затуманилися, майже затухли. – Я сказав, що я велика людина в Ріджвеї. Я збираюся йти в мери на наступних виборах і переможу. Але це…
– Тільки початок? – підказав Сонні.
– Стартова лінія, щось таке. – Обличчя Ґреґа лишалося замисленим. – Я вмію закінчувати почате. Люди це знають. Я добре працюю. Я відчуваю… що в мене чимале майбутнє. Верхньої межі немає. Але я… точно не можу сказати… про що йдеться. Розумієш?
Сонні тільки знизав плечима.
Замислений вираз Ґреґа щез.
– Але є одна байка, Сонні. Про мишку, котра витягла кольку з левової лапи. Вона це зробила, щоб відплатити леву за те, що той не з’їв її кілька років тому. Знаєш таку?
– Може, й чув, як був малий.
Ґреґ кивнув.
– Так от, зараз – твоє «кілька років тому», Сонні…Сонні… хоч би що там сталося далі. – Ґреґ підіпхнув пластикові пакетики через стіл. – Я тебе не з’їм. Хоч і міг би, як ти розумієш. Адвокатова дитина тобі б не допомогла. У цьому місті, коли менш як за двадцять миль точаться заколоти в Гемптоні, тобі не допоміг би й драний Кларенс Дерроу. Ці люди з радістю тебе засадять.
Елліман не відповів, але він підозрював, що Ґреґ має рацію. У його травичці не було нічого важкого – найсильнішими там були дві «коричневі бомби», – але колектив батьків милих Сьюзі та Джимів радо зашле його ламати каміння в Портсмуті з поголеною головою.
– Я тебе не з’їм, – повторив Ґреґ. – Сподіваюся, ти згадаєш про це через кілька років, якщо мені в лапі застрягне колька… або якщо в мене знайдеться для тебе перспективна робота. Не забудеш?
Вдячність не належала до обмеженого каталогу людських емоцій Сонні Еллімана, але інтерес і цікавість серед них були. Він відчував до цього дядька, Стіллсона, одне і друге. Ота скаженість у його очах нат