2061. Третя одіссея. Артур Чарльз КларкЧитать онлайн книгу.
серйозна дискусія щодо того, чи не час нарешті той супутник замінити.
На супутнику був звичайний набір пристроїв для збору даних, і серед них – майже непотрібна нині система передавання зображення, бо тепер вона, хоча й перебувала досі в ідеальному робочому стані, зазвичай показувала Європу лише як суцільне хмарне місиво. Раз на тиждень команда науковців на Ганімеді, яка й без того мала багато іншої роботи, проглядала дані з того супутника «по діагоналі», упівока, після чого в неопрацьованому вигляді «відфутболювала» їх далі на Землю. І, правду кажучи, вони відчули б величезне полегшення, якби «Європа 6», нарешті, остаточно вийшла з ладу, і нестримний потік нікому не цікавих гігабайтів висох би остаточно.
Та ось, уперше за багато років, супутник передав щось украй цікаве.
– Орбіта сімдесят один дев’ятсот тридцять чотири, – сказав заступник головного астронома, звертаючись до ван дер Берґа, якого він покликав, щойно проглянувши отриману з того супутника чергову доволі велику купу даних. – Ось він підходить із «темного боку»… прямує простісінько на гору Зевс. Однак ми нічого не побачимо ще секунд десять.
Екран монітора, на якому відтворювався відеозапис, поки що залишався чорним, але ван дер Берґ і без того чудово уявляв собі крижаний пейзаж за тисячу кілометрів унизу під дослідницьким супутником «Європа 6», попід хмарною ковдрою навколо Європи, супутника Юпітера, який тепер уже й не Юпітер, а Люцифер. Уже за кілька годин те крижане царство освітить далеке Сонце, бо Європа робила повний оберт навколо власної осі приблизно за сім земних днів. «Темний бік» правильніше було б назвати «сутінковим», бо половину того часу він був доволі-таки непогано освітлений, але не зігрітий. Одначе ця неточна назва до тієї (завжди відвернутої від Люцифера) половини Європи прилипла намертво, тому що ґрунтувалася на відчуттях: «темний бік» Європи періодично бачив схід Сонця, проте ніколи не бачив сходу Люцифера.
А схід Сонця, тисячократно прискорений швидким переміщенням дослідного зонда назустріч світилу, ставав дедалі ближчим. І от ледве помітна смуга світла розділила екран монітора на дві частини – то із темряви проступив обрій.
Спалах світла на екрані був такий несподіваний і яскравий, що ван дер Берґу на мить здалося, ніби він спостерігає вибух атомної бомби. За якусь лише частку секунди (в міру того, як Сонце піднімалося над обрієм) той спалах приміряв на себе всі кольори веселки (по черзі, один за одним), а далі, коли Сонце «вистрибнуло» з-за гори вже повністю, набрав однорідно білого забарвлення – після чого згас, бо на оптичній системі увімкнулись автоматичні фільтри, які обмежували надмірний потік світла.
– Оце й усе. Шкода, що саме в ті хвилини на чергуванні не було оператора: він міг би направити камеру нижче й зняти надзвичайно чудову відеопанораму тієї гори, коли зонд пролітав над нею. Але я знав, що ти захочеш це побачити – хай навіть це й спростовує твою теорію.
– Як так? – запитав ван дер Берґ, більше розгублений,