Історія втраченої дитини. Элена ФеррантеЧитать онлайн книгу.
не виходьте з дому.
– Бабусю, можна нам піти? – запитали мої доньки майже в унісон.
– Я ж уже сказала, що можна.
Ми залишилися наодинці. Я промовила несміливо, ніби сама була ще дитиною:
– Я переїхала. Винаймаю квартиру на вулиці Тассо.
– Молодець.
– Три дні тому.
– Молодець.
– Я написала ще одну книжку.
– А яке мені до того діло?
Я замовкла. Вона з відразою на обличчі розрізала навпіл лимон і вичавила сік у склянку.
– Чому ти п’єш лимонний сік? – запитала я.
– Бо від одного твого виду мені скрутило шлунок.
Долила у склянку трохи води, додала соди, випила одним духом ту пінисту суміш.
– Ти нездужаєш?
– Ще чого!
– Так і є. Ти до лікаря зверталася?
– Оце буду ще витрачатися на лікаря й ліки!
– Еліза знає, що ти хворієш?
– Еліза вагітна.
– А чому ви мені нічого не сказали?
Вона промовчала. Тяжко зітхнувши, поставила склянку на мийку, витерла рота тильним боком долоні. Я запропонувала:
– Ходімо разом до лікаря. У тебе ще щось болить?
– Усі мої болячки від тебе! Це через тебе в мене лопнула вена в животі.
– Що ти таке кажеш?
– Ти мене в труну загониш!
– Я тебе дуже люблю, мамо.
– А я тебе – ні. Ти переїхала до Неаполя з дітками?
– Авжеж.
– А твій чоловік – ні?
– Ні.
– Ну, то щоб я тебе більше в цьому домі не бачила!
– Мамо, часи змінилися. Можна гідно жити й після розлучення з чоловіком, а можна й іншого знайти. Чому ти так гніваєшся на мене, а Елізі, яка завагітніла неодруженою, нічого не кажеш?
– Тому що ти – не Еліза. Еліза хіба вчилася стільки, як ти? Хіба я покладала на Елізу такі сподівання, як на тебе?
– Я роблю дещо таке, що мало б тебе тішити. Прізвище Ґреко стало відомим. Про мене навіть за кордоном трохи чули.
– Ти переді мною кирпу не дери, ти тут – ніхто! Те, що ти вважаєш важливим, для нас, простих людей, – пустий звук. Мене тут шанують не через те, що я народила тебе, а через те, що народила Елізу. Вона, хоч і не вчилася й навіть середню школу не закінчила, але зуміла стати поважною синьйорою. А ти зі своїм дипломом що утнула? Мені лише діток твоїх шкода: такі гарненькі та розумненькі! Ти про них подумала? При батькові жили як у кіно показують, а ти їх приперла до Неаполя?!
– Це ж я їх так виховала, мамо. Я, а не їхній батько. І куди б я їх не привезла, роститиму саме так.
– Яка ж ти задавака! Матір Божа, як же я помилялася щодо тебе! Я гадала, що то Ліна з вас задавака. Твоя подруга купила батькам хату, а ти що зробила? Твоя подруга командує тут усіма, навіть Мікеле Солара танцює під її дудку! А ти ким командуєш? Отим нікчемою, синком Сарраторе?
Тут вона заходилася вихваляти Лілу: яка ж вона гарна, яка щедра, тепер у неї не абищо, а власна фірма, вони з Енцо справді зуміли розкрутитися.