Добрий Бог. Оповідання. Валер’ян ПідмогильнийЧитать онлайн книгу.
Жодний м’яз не рушився на його обличчі, тільки очі дивились похмуро-похмуро. Не хапаючись, Дудник хрипучим голосом проказав:
– Хлопці! Не забувайте мене й Україну!
Гайдамаки поскидали шапки.
– Не забудем! – гукнув Олесь з запалом, підносячи руку з шапкою вгору. Всі оглянулись на нього, й Олесь засоромився.
Грюкнув залп, і отаман, незграбно ступивши вперед, важко впав навколішки, кілька хвилин залишився в цій позі, а потім простягся лицем до землі.
Олесеві раптом захотілось додому, захотілось спокійно сидіти в своїй кімнаті в теплі й читати. Незабаром дві години – час іти до школи. Олесь похапцем обідає й швидко йде, щоб не спізнитись.
Ось у клас після другого дзвоника входить маленький, старенький вчитель малювання в кашкетці й калошах, щоб не застудитись; за ним кілька чоловік несуть різні приладдя: підставки, орнаменти, гіпсові руки й голови. Всі учні підводяться й кажуть гуртом:
– Шанування й поважання глибокої старості дідуневі Андрію Петровичу, що прослужив сорок сім і три роки.
– Спасибі, голуби мої, спасибі, – каже Андрій Петрович. – Ну, малюйте собі з Богом.
– Андрію Петровичу, можна тихенько заспівати?
– Співайте, тільки не дуже голосно.
Затягують: «Ой у лузі», «Шабленку». Співають і малюють. Коли співи облишать, починають розповідати що-небудь цікаве, сміються. Андрій Петрович сидить коло груби, гріє старечі кістки й кожного разу неодмінно питає:
– Ну, панове, як же наша революція?
Цього питання вже досить, щоб почалися політичні змагання. А Андрій Петрович під палкі промови тихенько дрімає на стільці. Ніхто його не буде, й йому, сонному, не роблять капостей того, що він нікому не заважає.
Чується дзвоник. Андрій Петрович прокидається, натягає кашкетку й іде до дверей. За ним шикується увесь клас: хто несе зшитки, хто підставки, хто так іде. Як вийдуть у коридор, то затягують Андрію Петровичу: «Со святими упокой» і «Вічну пам’ять». Дідусь іде попереду й радісно сміється: йому приємно, що учні його люблять. А ззаду підіймають догори підставки, ніби то корогви. Так провожають аж до вчительської, а потім…
– Хто ти такий?
Олесь здригнувся; перед ним стояв червоногвардієць, видко, хтось із начальників.
– Гайдамака.
– Я бачу, що не цар. Ти по своїй охоті?
– Так.
– Туди його, – хитнув головою начальник на зв’язаних старшин.
Козаків пустили на волю як несвідомих, а старшинам і Олесеві накинули обвинувачення у змові проти совітської влади, організації бунту й озброєного відпору та повідомили, що везуть їх у Харків на революційний суд.
– Ви знаєте, що революційний трибунал неодмінно засуде вас на страту? – спитав у Олеся гайдамацький хорунжий.
– Мабуть, – байдуже відповів Олесь, але не вірив у можливість своєї смерті. Його більш турбувало те, що йти не було жодної змоги. Черевики так зашкарубли і стали такими тісними, що кожний крок завдавав невимовних страждань. Олесь ішов, ледве тягнучи