Эротические рассказы

Добрий Бог. Оповідання. Валер’ян ПідмогильнийЧитать онлайн книгу.

Добрий Бог. Оповідання - Валер’ян Підмогильний


Скачать книгу
завше буває правдива. Наприклад, навіщо було позавчора обдурювати його і казати, що вона піде до подруги, а йти в театр дивитись на «Гамлета»? Не хотіла, може, з ним іти? Хотілось бути одній? Так чого ж цього не сказати? А може…

      Погана думка залізла в голову Віктора, й він ніяк не міг її перемогти. Ревниве почуття кублилось усередині, й Вікторові було неприємно й гірко.

      – Невже вона може зрадити після того, як була моєю? Гм? Правда, жінка істота мало постійна. Але хіба Куся така, як інші? Я ж бачив у їй щось ідеальне.

      «Начинается с идеалов, а кончается под одіялом», – пригадались йому слова одного з його вчителів, котрий любив розмовляти з учнями на «живі» теми.

      «Так і в нас з Кусею. А шкода… Невже кінчається?»

      Він поглянув на Кусю. Та з захопленням стежила, як п’ять поліцаїв на полотні в’язали, піймавши, злодія. Той дуже пручався, розмахував руками, бився, але його перемогли. Картина скінчилась.

      – Шкода мені Семенова (так звали злодія). Такий вродливий, здоровий, дужий і замість того, щоб жити, кохати, мусить гнити у в’язниці, – з зітханням промовила Куся, на котру картина зробила велике враження.

      – Як же це так? – здивовано запитав Віктор: – Цебто вродливим можна різати людей? Ну, й погляди. Не розумію.

      – А я розумію, – суворо відповіла Куся. – Вродливий більш ніж хто б то інший має право користуватись життям.

      – А, он як.

      Віктор більш нічого не сказав, але слова Кусі його образили. Він знав, що його не можна вважати за вродливого. Виходить, що він не мав права користуватись життям, як інші? У словах Кусі він почув натяк на себе.

      «Це вона мені навмисно сказала, щоб образити, щоб дошкулити. А де ж були її очі попереду? А як міг я кохати таку… бездушну тварину, котрій треба тільки вродливості, сили. А що той чоловік злодій, що він небезпечний для людей, що він душогуб – то байдуже. Мені більше коло неї нічого робити».

      Він раптом спинився й, глузливо посміхаючись, сказав.

      – До побачення. А може, вже й не побачимось.

      Повернув убік, не звертаючи уваги на здивовані запитання Кусі, й пішов. Спокій покинув його.

      Він думав:

      «Що я наробив? Так не можна було робити».

      Вернутись до неї? Ні, це дуже смішно й соромно. То виходить, що він не буде більш ходить до неї щовечора, не буде більш цілувати її, голубити? Це було занадто боляче.

      Віктор спинився, потер чоло рукою.

      Так, так. Це розрив.

      Страшне слово…

      «Що я наробив? Невже це не можна налагодити знову? Але пляма від цього залишиться на наших майбутніх відносинах, хоч, може, вони й налагодяться. Кажуть, рани заживають, а рубці залишаються. Та ні, я не можу зрозуміти, як це я не буду обіймати Кусю, як це? Та хіба вона витримає це? Всім відомо, що вона була трохи не нареченою моєю, у неї ж мала бути від мене дитина. Не розумію. Як це сталося?»

      Віктор помітив, що йде не додому, а кудись убік. Він сів на лаву біля якогось будинку.

      Бігти швидше до неї… додому. Не треба гаяти ні хвилини. Господи, як я її образив. Я її відштовхнув! Чи простить? Чи буде тією любою, маненькою


Скачать книгу
Яндекс.Метрика