Нещоденний щоденник. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
домислювався потім, міг випасти з поля уваги організаторів Франкового свята Львівський національний університет імені Івана Франка? Всім відомо, що в цьому навчальному закладі плідно працює Інститут франкознавства, що тут регулярно проводять франківські читання, а дипломанти та дисертанти захищають свої наукові праці за творчістю Каменяра.
І мені стало гірко, бо згадався факт: колись Івана Франка не допустили до викладання у Львівському університеті, а сьогодні, схоже, не допускають університет до святкування свого патрона.
На трибуні під парасольками стояли представники провладних партій, тож подумав я собі: невже й Франка залучили до передвиборчої кампанії? Або – чи для того, щоб Львівський національний університет мав право брати участь у Франкіані, треба, аби Вчена рада на чолі з ректором вступила гурмою до блоку партій «ЗаЄДУ»?
Писав Франко у статті «Поза межами можливого»: «Усе, що йде поза рами нації, – се або фарисейство людей, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді парадними фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації».
Цього дня «поза рамами» свята в Нагуєвичах опинився університет імені Івана Франка, і я усвідомив нарешті, що це не прикрий недогляд, а навмисне іґнорування.
Про цей інцидент я написав невелику статтю для газети «За вільну Україну». Якось, уже після її опублікування, сказав мені заступник голови обласної держадміністрації пан Герич: «Нам варто б поговорити з вами тет-а-тет». Я відповів: «Не маю нічого проти, ви мене завжди можете знайти на кафедрі української літератури в університеті». Звичайно, він мене не шукав: йому хотілося по-більшовицьки викликати Іваничука «на килимок»?
Ця пригода, як і попередня, була лише початком митарств нашого ректора. 14 жовтня минулого року, на свято Покрови, в театрі імені Марії Заньковецької відбулася перша презентація мого роману «Вогненні стовпи», й виступив на ній із хвальним словом Іван Олександрович, чим зробив мені велику честь. І ось увечері йде телерепортаж із презентації, я уважно дивлюся й очам своїм не вірю: виступ ректора вирізали!
До краю обурений, я зателефонував на телестудію, мене заспокоїли, мовляв, трапилася – знову! – помилка, і на повторній передачі вже виступав професор Вакарчук…
Та врешті настав пік цькувань ректора.
У першій половині нинішнього року закінчилась друга каденція Вакарчукового ректорства, й мав він право взяти участь у третьому конкурсі. Іван Олександрович подав заяву, однак Міністерство освіти зіґнорувало її й незаконно звільнило ректора з посади виконувача обов’язків, тим самим позбавляючи права брати участь у конкурсі. Одночасно в поштових скриньках, і в моїй теж, з’являються анонімні газетки, достоту такі, як і «ющенківські відозви», у яких шельмують особу ректора. Всім стало зрозуміло, що його хочуть позбутися, вже називають і прізвища претендентів, в університеті наростає тихий протест.
І враз несподівано вибухає голосний бунт