Нещоденний щоденник. Роман ІваничукЧитать онлайн книгу.
цитую формулювання у врученому мені документі.
Велика випала мені честь!
Крім мене цією ж премією був нагороджений і Микола Рябчук. Церемонія вручення Нагород відбулася у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника – до блиску відреставрованій коштами щедрого мецената – дев’яносторічного пана Омеляна. З Києва приїхав на свято мій добрий приятель Микола Жулинський, член комітету Фундації, який ще десять років тому напророкував, що я цю нагороду доконче отримаю. Й нарешті сталося…
Позавчора пан Омелян запросив мене до свого рідного міста Долини, де – теж за його кошти – завершилося будівництво Музею Бойківщини, і я до безміри захоплювався щедрістю шановного Мецената, який посвятив своє життя для збагачення національної культури. І думав: коли ж то ми нарешті дочекаємося того часу, щоб на українському материку – на місці нинішніх нуворишів, які обікрали державу й тремтять зі страху перед тюрмою, – виросли новітні Чикаленки, Харитоненки, Терещенки і, зрештою, Антоновичі та Яцики?
…Між мною і М. Рябчуком щирої розмови не відбулося. Та Бог з ним – ми ж таки порозумілися письмово, то, може, й не треба усно виясняти стосунків – досить того, що його і моя промови на святі цікаво доповнили одна одну: промовці висловили позицію двох поколінь – різних і водночас тісно споріднених ментальністю й поглядом на українську культуру, яка формується нині як новітня субстанція на зламі епох.
Я так і назвав свою доповідь «На зламі епох» і пропоную її читачеві: може, когось зацікавить моє естетичне й ідейне кредо.
«Третє тисячоліття, яке в нашій молодості здавалося віддаленим в неозорі часові простори, прийшло нарешті й стрімко розпаношується на землі. І нам, сторопілим від давносподіваної несподіванки, не залишається нічого іншого, як натужно думати: а що нас чекає в новій епосі і як маємо себе повести в ній?
Та спершу мусимо помізкувати, що слід залишити в тисячолітті прожитому – назавше, як непотрібний баласт? Передусім – руїни розваленої імперії з її склеротичними речниками, які аніруш не хочуть переходити в нову епоху, а, власне кажучи, не можуть, бо з народженням нових держав, у тому числі й України, закінчився їхній час.
А ще: у двадцять першому столітті людство повинно позбутися породжених рабством гріхів – зради, покори, ксенофобії, віроломства, незгідливості – змити їх із себе, як хрещенням змивається з немовляти первородний гріх…
І тоді настане рай на землі? Не роблю собі таких рожевих ілюзій: нова епоха народить нову цивілізацію, яку в пелюшках вразять ще не знані людству бацили – з невичерпної скриньки Пандори. Проте думається: нова епоха, навчена моторошним досвідом попереднього століття, не допустить більше на землю тоталітарної диявольщини, і дамбою, яка спинятиме стоки червоної, коричневої чи то зеленої скверни, стане культура, створена на найвищому рівні новітнього людського розвитку.
Наступному поколінню, яке формуватиме начало нової епохи, треба пам’ятати: антикультура, що її несе