Надходить та година. Джеффри АрчерЧитать онлайн книгу.
на П’ятій авеню із цим ніколи не виникало проблем, але, опинившись на Третій авеню, Аарон потрапив у неминучий корок. Світло, здавалося, ставало червоним саме тоді, коли таксі опинялося першим у черзі. Коли вони зупинилися на наступному світлофорі, Аарон подав водієві п’ятидоларову банкноту й вибрався назовні. Він пробіг останні два квартали, ухиляючись від автівок й не звертаючи уваги на клаксони.
Двоє швейцарів усе ще стояли біля будівлі, ніби очікували його повернення. Аарон на ходу глянув на годинник: за чотири хвилини дванадцята. Він молився, щоб Гаррі запізнився. Та Гаррі ніколи не запізнювався. Видавець побачив його, коли той крокував у його напрямку, приблизно за сотню ярдів попереду, і дістався до дверей будівлі буквально за хвилину до Аарона. Швейцари відсторонилися, дозволяючи йому зайти. Письменника явно чекали.
– Гаррі! Гаррі! – загукав Аарон за кілька кроків від вхідних дверей, але Гаррі вже зайшов досередини. – Гаррі! – знову заволав Аарон, добігши до входу, але обидва швейцари ступили вперед і перекрили йому шлях, як тільки Гаррі зайшов у ліфт.
Коли двері ліфта відчинилися, Гаррі з подивом виявив, що його не чекає Крісті. «Смішно, як людина до чогось звикає, – подумав він, – і сприймає це як належне». Він підійшов до стійки реєстрації та повідомив незнайомій молодій жінці своє ім’я.
– У мене зустріч із Аароном Гінзбурґом.
Вона перевірила свій список.
– Так, ваша зустріч із директором о дванадцятій, пане Кліфтон. Ви знайдете його у старому кабінеті пана Гінзбурґа.
– Його старому кабінеті? – повторив Гаррі, не спроможний приховати своє здивування.
– Атож, кімната в дальньому кінці коридору.
– Я знаю, де це, – відповів Гаррі, перш ніж рушити до кабінету Аарона.
Він постукав у двері й зачекав.
– Заходьте, – запросив голос, якого він не впізнав.
Гаррі відчинив двері й одразу ж припустив, що помилився кімнатою. Стіни були позбавлені чудових дубових панелей, а світлини видатних авторів замінив набір яскравих репродукцій. Чоловік, із котрим він іще ніколи не зустрічався, але якого впізнав по світлині в ранковій «Нью-Йорк таймс», підвівся з-за столу й простягнув гостю руку.
– Рекс Малберрі. Радий нарешті познайомитися, Гаррі.
– Доброго ранку, пане Малберрі, – привітався Гаррі. – У мене призначена зустріч із моїм видавцем Аароном Гінзбурґом.
– Боюся, що Аарон тут більше не працює, – сказав Малберрі. – Я директор нової компанії, і правління вирішило, що настав час внести у «Вікінґ» радикальні зміни. Але запевняю, що дуже шаную вашу працю.
– Отже, ви шанувальник Вільяма Ворвіка? – запитав Гаррі.
– Авжеж, я шанувальник Вільяма. Сідайте. – Гаррі неохоче сів навпроти нового голови. – Я саме переглядав ваш останній контракт, який, я впевнений, ви визнаєте щедрішим за звичними видавничими стандартами.
– Я публікувався лише у «Вікінґу», тому не маю з чим порівнювати.
– І, звісно, ми виконаємо останній контракт Аарона щодо серії про