Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна. Владимир ВойновичЧитать онлайн книгу.
спить – служба йде», «Не квапся виконувати наказ, його можуть відмінити» і т. д. і т. ін. І хоча за всю службу він не став, як його однолітки, ні механіком, ні мотористом, життям своїм, коли б не старшина, Чонкін був би задоволений цілком. Його не посилали в наряди, не примушували мити в казармі підлогу, звільняли від стройової підготовки. Він навіть у казармі майже не бував, узимку звичайно спав на кухні, а влітку в стайні на сіні. Маючи пряме відношення до кухні, харчувався за нормою № 5, тобто за льотною нормою. Лише від одного загального обов’язку він не був звільнений – від політзанять.
4
Улітку, за гарної погоди, політзаняття відбувалися зазвичай не в приміщенні, а на галявині невеликого гаю, узбіч містечка. Чонкін, як завжди, запізнився, але цього разу не з власної вини. Спершу його виховував старшина, далі кухар Шурко в найостанніший момент послав його на склад по крупу. Комірника на складі не виявилося, довелося бігати по всьому містечку, розшукувати. Коли Чонкін приїхав нарешті конем до гаю, всі уже зібралися. Під час появи Чонкіна керівник занять старший політрук Ярцев вельми тонко пожартував, що, мовляв, раз Чонкін з’явився, значить, тепер усе гаразд – можна й розпочинати.
Бійці розташувалися на невеличкій галяві довкола широкого пенька, на якому сидів старший політрук Ярцев.
Чонкін випріг коня і прив’язав його неподалік до дерева, аби той зміг щипати траву, а собі вибрав місце попереду бійців, подалі від керівника занять. Він сів, підібгавши під себе ноги, і лише після цього роззирнувся. І одразу зрозумів, що місце вибрав найневдаліше. Поруч із ним, дивлячись на нього насмішкуватими голубими очима, сидів його заклятий ворог Самушкін. Цей Самушкін ніколи не поминав нагоди, аби вчинити Чонкіну якусь капость: у їдальні змішував цукор із сіллю, в казармі вночі (в тих рідкісних випадках, коли Чонкіну доводилось усе ж там спати) зв’язував докупи штани й гімнастерку, і Чонкін через це запізнювався на шикування. А якось Самушкін влаштував Чонкіну «велосипед» – уклав сплячому поміж пальці ніг клаптики паперу й підпалив. За це він отримав два наряди поза чергою, а Чонкін три доби шкутильгав.
Побачивши Самушкіна, Чонкін збагнув, що краще б він сів у мурашник, бо з грайливого настрою Самушкіна одразу зрозумів, що добра від нього ждати зайве.
Вивчали тему: «Моральне обличчя бійця Червоної Армії». Старший політрук Ярцев дістав із великого жовтого портфеля, що лежав у нього на колінах, конспект, погортав його, коротко нагадав бійцям те, про що йшлося на минулих заняттях, і запитав:
– Хто бажає виступити? Чонкін? – здивувався він, помітивши, що в Чонкіна сіпнулася рука.
Чонкін підвівся, поправив під паском гімнастерку і, переступаючи з ноги на ногу, втупився Ярцеву просто в очі. Так вони дивилися один на одного доволі довго.
– Ну що ж ви не відповідаєте? – не витримав Ярцев.
– Не готовий, товаришу старший політрук, – нерішуче пробурмотів Чонкін, опускаючи очі.
– Навіщо ж тоді ви піднімали руку?
– Я не піднімав, товаришу старший політрук,