Виховання без нервування, або Як упоратися з розбишаками, упертюхами, ледарями, плаксіями, крикунами та хитрунами. Вікторія ГорбуноваЧитать онлайн книгу.
як мінімум дві дуже важливих для дитини складові – зізнання у теплих почуттях і щирий інтерес до того, чим вона живе, а не до їжі, одежі та домашніх завдань.
Критика – ще один ворог відкритості. «Як ставитись до того, що він постійно жаліється, скиглить і обмовляє друзів, брата, навіть бабусю? Я ще можу вислухати, а тато наш дратується, кричить, сварить за це, прозиває ябедою!» – допитується мама двох синів, старшого мовчазного розбишаки і молодшого балакливого плаксія. Я раджу бути уважними й обережними, адже є ризик сплутати скиглі з, можливо, недолугими, але спробами бути почутим. Запитую: «Старший так також робив?» – «Так! Але чоловік вважає це дівчачою поведінкою. Казав йому, що й меншому – не ний, не будь бабою!» – «І що зараз? Розповідає про школу, про свої справи?» – «Лещатами не витягнеш».
Саме так, ми подекуди лещатами не можемо витягнути те, що самі загнали у закомарок дитячого світу, – усю правду про себе. А дитяча – втім, як і доросла – правда не завжди сильна, смілива, красива, охайна, наполеглива та рішуча, вона буває й інакшою, сльозливою, переляканою, ображеною, сварливою, сопливою – різною. І саме такою різною її й варто вчитися приймати. Розпитати, як та чому, спробувати дати пораду, якщо зайве – просто підтримати чи витерти сльози. Головне – прийняти такою як є. Збудувати непорушну впевненість у тому, що тебе завжди готові вислухати й підтримати.
А ще сміх. Те, що для нас виглядає веселощами, для дітей може бути насмішками та глумлінням. Ми, дорослі, інколи робимо те, що нам здається дотепним, влучним та доречним, – насміхаємося над своїми дітьми. Кривенька аплікація до Восьмого березня, наївний самостійно складений віршик, кумедне личко в окулярах, тоненькі дівчачі ніжки у дутих чоботях, боязке зізнання у першому коханні… Хіба мало приводів всміхнутись, скривитися, сказати «Ну ти даєш!» і тицьнути у кумедність, страшкуватість, недолугість, невпевненість, перше почуття. Приводів безліч, і стримати сміх буває важко.
Та спробуймо згадати себе, коли, малий, чимдуж біжиш з відкритим серцем поділитися важливим, або підходиш тихенько із тремтливим секретом, або й просто стоїш, чекаючи почути «Яка краса!» і… наштовхуєшся на сміх. Боляче. Тож поважаймо власних дітей, кожен їхній крок – перший, другий, третій… у всьому, від малярства до любові. Звісно, не варто вихваляти те, що далеке від ідеалу, варто обережною правдою допомоги досягти кращого. Насмішки в цьому не допоможуть, вони лише знецінять зусилля та закриють двері у дитячий світ.
«Ти пишаєшся мною?» – любить запитувати мій трирічний син з найменших приводів. І я кажу «так», незважаючи на те що на портреті, підписаному стрибучими «МАМА» не я, а інопланетний картоплеподібний гуманоїд. Я хочу, щоб він отримував задоволення від малювання, і знаю: якщо цінувати його зусилля, то рано чи пізно мій портрет стане впізнаваним, а зараз ми подумаємо, «що забув художник», і домалюємо вуха.
– Смакота!
Діма всміхнений і задоволений. У нас сьогодні справжній космічний бенкет. Ми усі