Вільний світ. Тетяна БелімоваЧитать онлайн книгу.
про нього не раз торочили заїжджі агітатори? Хто мав право це визначати?
Ми були «баластом»? Для кого? Для чого? Блакитної Савої – Загірної Комуни – Ельдорадо – Комунізму? За все моє довге й непросте життя жодної відповіді…
Мій дід знав: «Це ж нечиста сила! До нечистої сили не піду». Колишній солдат царської армії, який, прослуживши двадцять п’ять років, складав копійчину до копійчини, купив землю, одружився з тією, що погодилася піти за підстаркуватого парубка, обріс господарством. «Віддати все? Кому?» – уся його віра, світогляд, проста, успадкована з діда-прадіда селянська логіка повставали проти цього. «Краще здохну, а до нечистої сили не піду», – бурмотів він навіть у передсмертній агонії.
Першою, звісно ж, пішла Олюнька. Заснула одного дня й не прокинулася. Потухла маленька свічечка її долі, так і не встигнувши прогоріти бодай найменшу частинку. Мати сиділа скам’яніла, хрестом склавши руки на грудях, беззвучні сльози котились її обличчям.
– Юхремчику, синку, – озвався батько з полу, – а піди-но сьогодні до школи. Мо’, знову булочку американці дадуть?
Долаючи нехіть до будь-якого руху, бодай найменшої дії, поволі, з останніх сил став насувати чоботи, які ніяк не хотіли налазити на розпухлі, водою налиті литки. У холодній, ледь протопленій школі учнів майже не було, а ті, хто таки дошкандибав, більше скидалися на маленьких живих мерців, що скляними очима стежили за такою ж худою, малорухомою подобизною людини біля дошки.
На перерві підійшли із сусідським Іваном до магазею біля школи. Припали до погано припасованих, подекуди прогнилих дощок, намагаючись роздивитися, що позвозили туди колгоспники. Я знайшов якогось патика й узявся колупати ним стіну, а Івась сів біля мене на широкій призьбі.
О диво! Справжній скарб! У мою брудну, порепану долоньку з прокрученої дірки посипалася стара, мабуть, торішня века упереміж із мишачим послідом. Вона гнила тут, перетрублена мишами, нікому не потрібна чи просто забута. Я запихав її в рота, давився, силкуючись проковтнути, зняв шапку і вже в неї патиком намагався наколупати ще.
– Івасю! Поглянь – века!
Іван не відповідав, я обернувся до нього: він неоковирно зсунувся набік, відкинувши голову, обличчя було умиротворене. Перейшов уже межу? Він – уже – не – тут? А я? Невже скоро настане й мій час? Я заплакав і пішов по вчительку.
Коли приніс додому веку, Олюньки вже не було. Батьки сиділи, притиснувшись одне до одного, тато помітно здав, ніби Олюнька була тим єдиним, заради чого він змушував себе прокидатися зранку. Мама не випускала його руки, вона, певно, відчувала його близьку смерть і хотіла набутися з ним, надихатися ним на все своє подальше самотнє життя. Здобуті мною півшапки веки дали сякий-такий пожиток на декілька днів.
Пригадую, як мати силкувалася обмити батька, як синюваті з перепою колгоспні гробарі волокли його з хати, ніби якийсь лантух. Піти за ним у його останню путь ніхто з нас уже не міг.
Де твоя нова хата,