Вільний світ. Тетяна БелімоваЧитать онлайн книгу.
і лють. Так, лють! А як інакше? Зло завжди породжує до себе подібне! Саме так – вирвати, вигризти зубами все! Так само, як знищили все моє! Вибити зброю й націлити на ворога! Щоб уже не ти, а він у смертельних корчах… Але поки я беззбройний, одиниця з нашитим на рукаві номером (без імені й прізвища), і я не знаю, чим і як боротися за вільний світ. Вільний світ – довкола чи в мені – що це? Чи існує такий?
Мені було лише десять, а зараз мені аж вісімнадцять (чи, може, лише вісімнадцять?), але пам’ять моя (пам’ять, яка несе відбиток ваших злочинів) жива. Бо й правда жива. А істина невмируща.
Втеча
Сьогодні вночі йшов сніг, справжній, зимовий. Хурделиця, як жива, тоненько скімлила за благенькими стінами бараку. Мені снилася мама Марія, вона молилася за мене в порожньому кутку нашої хати, там, де колись висіли ікони.
Я сам у цьому голодному й холодному світі. Але я молодий і сильний, я встигаю вихопити спритною рукою буряк із підводи, я можу пробитися до круглої металевої печі посеред нашого бараку, обліпленої зусібіч, як капустяна головка тлею, померзлими в’язнями, і я, дасть Бог, не обмерзну до чорної смердючої гнойовиці в благенькій арештантській робі. І ще: я хочу будь-що вижити, повернутися у – світ – по – той – бік – колючого – дроту, у той знаний мною вільний світ. А як вижити немолодим, немічним, покрученим життям, завчасу посивілим, які кволо, через силу спускають ноги з дерев’яних, нічим, крім скупеньких оберемків сіна, не покритих нар, довго кашляють, люто ськаючи вошей? Прокинувся зранку – радій і цьому, радій баланді, яку великим ополоником, але скупою рукою, присмачену незрозумілою німецькою лайкою, спритно розливає в бляшанки з-під консервів рудий високий фріц.
Немічні, старі, хворі тут не виживають… Сьогодні ми знову були на «уборці»: прибирали спорожнілі єврейські будинки від «майна» колишніх власників, готуючи приміщення для квартирування ще одного, нещодавно прибулого німецького батальйону. Я ніколи раніше не чув слова «національність», а якщо й чув, то ніколи не замислювався про його значення. Але ось зараз, на цій війні, я нарешті спізнав страшний його зміст, спізнав і вжахнувся долі не-арійців, і зрадів, що я – не єврей. Я бачив їх здалеку, таких, як і ми, наляканих, зігнаних, як барани в отару, в’язнів, що брели, несучи на своїх спинах тавро у вигляді жовтої зірки, присуваючись дедалі ближче й ближче до невідворотного страшного майбутнього…
Ми тягли піаніно з квартири на другому поверсі, що, як живе, ревло й здригалось усіма своїми клавішами від кожного нашого необережного руху. Той, хто правив за четвертого носія, вочевидь не справлявся: з останніх сил намагаючись не впасти, він зайшовся надривним сухим кашлем, щойно ми виволокли нещасний інструмент за будинок на задвірки.
– Er ist mehr tot als lebendig… Tuberkulose![1]
Ця фраза, кинута одним із конвоїрів знічев’я, видмухана разом із цигарковим димом, пролунала в унісон з автоматною чергою. Кашель перейшов у передсмертне харчання, а конвоїр уже на мигах наказував нам:
– Nimm die
Він здохляк, скоро здохне від сухот! (