Шенгенська історія. Литовський роман. Андрей КурковЧитать онлайн книгу.
Кукутіс зігрітися і про себе трохи розповісти. Хотів було навіть на нічліг до доброго водія – старіючого ґазди років шістдесяти – напроситися, та не зробив цього. Ось якщо б вони довше їхали! А так, сім хвилин знайомства – не привід на нічліг проситися!
Біля першого ж будинку селища попросив Кукутіс зупинити машину. Вийшов. А «малюх» далі поїхав і звернув на якусь іншу, невидиму вже дорогу, що втікала праворуч від селища.
Будиночки тут були кам’яні та двоповерхові. Це Кукутіса засмутило відразу. Ті люди, що живуть у цегляних будинках, зазвичай не такі гостинні, як ті, що живуть у дерев’яних!
Вікна ближньої садиби світилися однаковим рівним жовтим світлом, немов за кожним таким вікном однакові люди жили, і все в кімнатах їхніх також було однаковим, таким само, як і в інших кімнатах цього будинку.
Пройшов Кукутіс трохи далі стежкою і побачив, що з вікон першого поверху третього в ряду будинку на сніг більше світла падає, ніж із вікон ближніх обійсть. Наблизився і побачив яскраву вітрину кав’ярні. Всередину зайшов, озирнувся. Всі столики зайняті: де двоє, де троє чолов’яг сидять і пиво цмулять. І тільки за одним столиком із келихом білого вина – молода жінка в джинсах і синьому светрі з незвично сплетеною русявою кіскою волосся. Косичка, в яку було зібране волосся з самої маківки, опускалася, затуляючи ліве вухо, майже до самого плеча. Поруч із нею – малюк років чотирьох від народження. Хлопченя на аркуші паперу кольоровими олівцями кола малює. Захоплено та зосереджено.
– Можна біля вас? – спитав Кукутіс, із цікавістю розглядаючи її незвичайну зачіску.
Жінка підняла погляд на гостя. Кивнула, не сказавши й слова.
Присів Кукутіс за стіл, озирнувся на прилавок, за яким бородатий поляк із веселими очима стояв у кухарській білій куртці. За його спиною на прикріпленому до стіни телевізорі показували без звуку футбольний матч в якійсь теплій країні. Футболісти бігали по зеленому полю, але ніхто в кав’ярні не звертав на них жодної уваги.
– Тут самому треба замовляти, – сказала жінка Кукутісу, вирішивши, що той офіціанта чекає.
– Ага, – мандрівник кивнув. – Відпочину трохи і піду замовлю!
П’ять хвилин насолоджувався Кукутіс теплом і домашнім легким гамором, сплетеним із розмов за іншими столиками, шелестінням олівців по паперу, цоканням кухлів, горняток і ложечок, які час від часу збирав бармен зі столів і складав у мийку. Але потім піднявся, підійшов до стійки. Простягнув бармену розкриту долоню зі жменею монет.
– Тут, може, є й ваші злоті? Подивіться, а раптом на горнятко чаю вистачить?
Опустив бородатий бармен погляд на монети Кукутіса. Серед старовинних англійських шилінгів і фартингів, серед панських російських гривеників і болгарських левів побачив срібний польський гріш Зиґмунта Першого. Виловив його двома пальцями зі жмені. Подивився таємниче на одноногого клієнта, немов здогадався про щось загадкове.
– Є тут польські, – прошепотів радісно. – Навіть на вечерю вистачить, не тільки на чай! Зачекайте