Таємниця. Юрій АндруховичЧитать онлайн книгу.
«Селтіка» і «Рейнджерс» у шотландських. Для нас у Західній Україні це було щось на кшталт війни за незалежність. І тричі поспіль ми вигравали її. Тому кілька тижнів ми тільки про той матч і тринділи – у школі й дома, всюди. Я екстатично відраховував дні до початку дійства. На уроках я креслив у зошитах схеми розташування та взаємодії гравців і перетасовував можливі варіанти. Варіант був один: «Динамо» мусило вигравати і виходити на перше місце. Я закривав очі і бачив прекрасні м’ячі, що влітають у сітку московських воріт – Сабо, Турянчик, Бишовець! Була жахлива осінь, якийсь кінець жовтня чи вже листопад, тяжкий холодний дощ не припинявся ні на мить – що в Києві, що у Франику, що по всій Україні. Мій батько навів повну хату своїх друзяк, ми засіли перед телевізором, чомусь майже певні, що Київ переможе, бо інакше не буває. Переможе, але в дуже важкій боротьбі, погоджувалися ми. У середині першого тайму Осянін забив нам гол на контратаці. Москалі самі не вірили власному щастю. З хвилини на хвилину ми чекали динамівського гола у відповідь, потім другого, третього. М’яч ледве котився по полю, застрягаючи в калюжах. Неможливо було грати у жоден з футболів – ані в силовий, ані в комбінаційний. Усе гинуло в нестерпно грузькому місиві під крижаними струменями. «Динамо» розпачливо і спазматично навалилося на московські ворота, але жоден прекрасний м’яч того вечора так у них і не влетів. Як і жоден незугарний м’яч, як і будь-який просто м’яч. Хвилин за двадцять до смерті я став рюмсати і жахливо поблідлий батько гаркнув на мене: «Перестань!» Ніколи в житті він не кричав на мене, це сталося вперше. І ніколи в житті я не бачив його таким судомно-скривленим і блідим. Але я не перестав, бо не міг. І коли це сталося (фінальний свисток, єдиний смертний видих, єдиний стогін трибун, перетворення дощу в мокрий сніг і зла татарська радість на знахабнілих спартаківських фізіях), я відчув, як у мені щось обривається – сталося, курва, неможливе – хтось помер, щось померло, чогось не стало на світі, Росія, Росія, сука Росія знову нас видрючила, москалі нас здєлалі, горе-горе тій чайці-небозі, що вивела чаєняток – мій плач був плачем України, він переріс у голосіння, батько хряснув дверима і кудись попер у дощову пітьму разом з усією компанією, вночі в мене піднялася температура і я нестерпно багато блював, а він приповз десь аж над ранок, п’яний в дрезину чи навіть у драбадан, промоклий до нитки і в грязюці. Такий футбол.
І ти продовжував плакати над футболом усі наступні роки?
Та ні, з роками хлопці просто втрачають цю здатність – плакати. Хлопці не плачуть, як відомо. Десь після одинадцяти-дванадцяти це як рукою знімає. Часом і хотів би, але вже не можеш, лише схлипуєш. Це, вочевидь, початок статевого дозрівання, коли в тобі надовго засинає якийсь організаційний центр плачу. Він потім знов оживає десь після сороківки, але вже по-іншому. Щоб закінчити з футболом: пік мого вболівання випадає на 70-ті. Наприклад, чемпіонат