Перлини української класики (збірник). Василь СтефаникЧитать онлайн книгу.
і його очі весело заблищали.
Кайдашиха насупилась. На Западинцях не видно було ні однієї хазяйської, доброї хати.
– Куди ж ти оце везеш нас? Здається, ми вже й село минули? – спитала мати.
– Встаньте, мамо, з воза, бо тут гора дуже крута, – сказав син.
Кайдашиха не встигла встати з воза. Воли розбіглись з крутого, як піч, горба. Кайдаш скочив з війя, побіг за волами, спиняв їх, бив пужалном по мордах, але важкі воли не могли здержать воза. Віз пхав їх ззаду, і вони поперли з усієї сили наниз. Кайдашиха вхопилась за полудрабки і трусилась, як у пропасниці. Віз натрапив колесами на горб і перекинувся. Кайдашиха викотилась із воза, неначе м’яч. Сіно вкрило її зверху. Воли потягли воза по долині.
– Тпру, сірий! Тпру, моругий, бодай ти сказився! – кричав Кайдаш і сам летів з гори з усієї сили, незгірше волів, а воли басували, мов коні, задерши голови, та тільки рогами крутили.
– Оце завіз мене в Западинці, бодай вони пропали! – кричала Кайдашиха на весь яр. – Трохи в’язів не скрутила.
Кайдашиха вкачалась у сіно та в пил і тільки обтрушувалась. Сіно почіплялось до червоних торочок на голові, поналазило за комір, в пазуху, заплуталось в хрестах та в дукачах. Пил набився їй у ніс, у вуха і навіть у рот. Вона розперезалась, витрушувала сіно з-за пазухи та пирхкала, як кішка, що понюхала перцю. Полудрабок обшмульгав жовтий сап’янець і зробив смугу через усю халяву й передок.
– А бодай ці Западинці були запались, ніж мала я в них їхати! – лаялась Кайдашиха, витягаючи сіно з-за пазухи, висмикуючи його з голови. – Оце заквітчалась сіном, як вівця реп’яхами: каторжне сіно коле в спину, хоч спідницю скидай!
– Та тут хоч спідницю скинь та й по яру бігай! Ніхто не побачить, бо щось тут і хат не гурт видно, – сказав Кайдаш.
Лаврін помостив на віз сіно, заслав килимом. Кайдашиха зовсім очепурилась, сіла на віз та все лаяла Западинці.
Поїзд рушив далі. Яр закрутився на всі боки. Хат було видно все менше та менше. Хати були все бідніші.
– Та й крутяться каторжні Западинці, аж голова в мене вже крутиться! – гомоніла на возі Кайдашиха. – Де ж хата твоєї Мелашки? – питала вона в Лавріна.
– Ото третя од кінця, – сказав син.
Високі, зовсім голі гори стояли по обидва боки, як стіни. Зверху було видно невеличку смужку синього неба. В самому кінці було видно три убогі хатини.
– Оце завіз мене в якийсь вулик. Це не Западинці, а якийсь чортів мішок. Сюди тільки чортам збираться битись навкулачки, а не господарям їздити. То це ті твої здорові хати! Та тут, мабуть, живуть старці, а не хазяїни.
Віз під’їхав під ворота. Балашова хата була мала й стара, вона розсунулась, випнула задвіркову стіну і ніби присіла на одпочинок, неначе стара баба. На причілку хата була підперта двома стовпами, обмазаними білою глиною. Маленькі віконця ледве блищали.
Кайдашиха сиділа на возі й не хотіла злазити. Вона зовсім розсердилась. Лаврін одчинив старі ворітечка. Вони заторохтіли в його руках,