Прапороносці. Олесь ГончарЧитать онлайн книгу.
Останній раз – аж за Варшавою. Я тоді собі ногу з'вихнув, так поляки мене возиком везли від села до села, з рук до рук передавали до самої України. Бо вони також ненавидять окупантів… Я вас, товаришу командир, хочу про одне діло просити… Так, на всякий випадок… Адреса ось…
Гай квапливо розстебнув гімнастьорку і дістав з кишені, пришитої зсередини, маленький, складений учетверо папірець. Озирнувшись, подав його Чернишеві з таким виглядом, наче довіряв йому якусь важливу таємницю.
– Коли… Коли що трапиться, – одпишіть їй, будь ласка… Більш нема нікого.
Літери на папері порозпливались від поту. Стежачи, як офіцер читає адресу, Гай ще більше примружився і говорив далі, з своєю соромливою делікатністю, якою взагалі вражали Черниша його селюки-бійці.
– Напишіть, будьте ласкаві, їй… Щоб складно… Щоб жалібно… Хай поплаче… – І додав майже сердито: – Не бійсь, не вмре!
Чернишеві хотілося підбадьорити хлопця, але він не знав, як це робиться в таких випадках.
– Не турбуйтесь, – тільки й сказав він. – Все буде добре.
– А я й не турбуюсь, – засміявся боєць дивно, як раніш. – Чого мені турбуватись? Я не зрадник і не злодій, поганого я нічого не вчинив. За святе діло й умерти легко… Коли мого брата й інших партизанів привезли з лісу пов'язаних і під'їхала безтарка вже під саму шибеницю, щоб їх вішати, то баби всі заголосили, ой як заголосили! А він поглянув навколо і каже: «Жалко покидати тебе, рідне Полісся, і тебе, високе ясне сонце!.. Але я ні в чому не каюсь!» Хурман-поліцай ударив тут по конях і висмикнув з-під нього безтарку… «Ні в чому не каюсь, – повторив у задумі Гай. – Нема в чому каятись».
«Славний хлопець, – рушаючи, подумав про бійця Черниш. – Життя в нього, як струмок, чисте».
На вогневій кипіла робота. Брянський сам керував підготовкою, віддавав короткі накази обслугам, походжаючи по брустверу в зелених легких чобітках, пошитих з плащ-палатки.
Маскувальні сітки з мінометів уже було знято. Бійці носили ящики з мінами, розпаковували гранати й ділилися ними, запасались патронами. Всі були збуджені й хапливі.
Глянувши на Брянського, Черниш остаточно переконався, що сьогодні буде щось особливе. Брянський був якийсь урочистий, інакший, ніж завжди. Застебнутий на всі гудзики, туго підтягнутий, чистий, він стояв на бруствері, справді, мов соняшник у цвіту.
Пильно подивившись на Черниша своїми голубими, як дим, очима. Брянський промовив:
– Знаєш? Сьогодні, нарешті, робота. І повторив:
– Велика робота, друже!
«Він мене так розглядає, неначе приміряє, яким я буду в бою», – подумав Черниш і сказав:
– Чудово!
– Я зараз іду на НП. Ви залишаєтеся з Сагайдою. – Він узяв Черниша під руку і, знизивши голос, говорив йому ніби щось дуже інтимне:
– Знаєш, тут можливі різні ситуації, це ж перший бій для багатьох моїх орлів. Може статись, наприклад, що я вимагаю «огонь», а противник саме обстрілює, кладе снаряд за снарядом… Хтось, може, і розгубиться, і в бліндаж нирне, не витримає[5]… То з таким
«Чи він не на мене натякає?» – подумав Черниш.